Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

власних заощаджень, бо у характерницькому капшуку дрібних монет не було, після чого відчув себе справжнім шляхтичем.

Юнак скинув дорожній одяг і з насолодою пірнув у гарячу ванну. Оце життя! Не треба нічого гріти, все ллється гаряче... А яке мило! Також пахне ружами. От як після такого повертатися до кімнат у придорожніх корчмах?

Характерники зібралися за годину, вимиті й чепурні. Не змовляючись, кожен вийшов у повному лицарському строї — де ж іще, як не в столиці, прогулятися у новенькому кунтуші! Навіть невеличкий Пилип у ньому виглядав більшим та могутнішим. Піштолі та шаблі полишили нагорі всі, крім Гната, який явився з обома близнючками за спиною.

— Брате Енею, навіщо тобі зброя? — сторожко поцікавився Савка. — Ми йдемо милуватися столицею, а не складати кургани з ворожих голів... Ножа цілком досить.

— Оно в Яреми пірнач, — відповів слобожанин.

— Бо я є ясновельможний.

— А я є ясносракий і нікуди без близнючок не піду, — схрестив руки Гнат.

— Відповідь, гідна справжнього сина Дикого поля, — Савка рушив до дверей. — Гайда, браття.

В однострої було спекотно, але воно того вартувало. П'ятеро молодиків у чорних характерницьких кунтушах привертали загальну увагу: на них дивилися, їм махали, з ними віталися. І це в самому серці столиці! Груди Северина випиналися колесом, а обличчя набувало мужнього та серйозного вигляду. Гнат підкручував вуса та підморгував дівчатам, Ярема та Савка були схожі щонайменше на молодих магнатів, і лише Пилип крокував як завжди, із млявою цікавістю роздивляючись навколо.

Вони піднялися Андріївським узвозом, пройшли повз Десятинну церкву і звідти пішли до Софіївської площі віддати шану могилі Владислава Буревія, найвідомішого характерницького дуба в столиці. Під час навали Смарагдової Орди її агенти від московітського улусу підкупили частину Червоної та Чорної Рад, плануючи заколот і замах на гетьмана Тимофія Хмельницького, а Буревій коштом власного життя знищив агентів разом із поплічниками, а наступного дня його вчитель Вовк разом із іншими джурами Мамая загинув у битві проти Смарагдової навали неподалік Сум.

Савка повсякчас перепитував, чи подобається їм прогулянка, Гнат міцними виразами доносив думки про побачене, а Ярема порівнював усе зі Львовом, на користь, звісно, Львова.

Від Золотих воріт характерники спустилися до опери.

— Ах, опера! — Савка театрально махнув рукою. — Моє улюблене місце!

— І моє! — захоплено підхопив Ярема. — Мамуньо щомісяця мене з собою на вистави брали. У нас в Львівській опері, яка значно більша та красивіша, мається викуплена ложа. «Весілля Фігаро», «Чарівна флейта», «Вільгельм Телль», «Дон Жуан»... І який там чудовий буфет, леле! — Ярема мрійливо поляскав себе по пузі.

Гнат пхекнув та пробурмотів: «Дон Жупан».

— Не хочу розчаровувати тебе, брате Малюче, але ці назви мені відомі виключно з афіш, — сказав Деригора. — Жодної вистави я не бачив, хоч і не пропускав жодної. Адже саме тут, серед натовпу замріяних зівак, поглинених теревенями, було так легко різати гаманці. Ходиш та збираєш їх, наче стиглі сливи, а телепні нічого не помічають...

— Покажеш, де жив? — спитав Северин.

Посмішка брата Павича згасла. Він на мить кинув погляд на свій перстень, потім похитав головою.

— Занадто далеко. Та й нічого цікавого у злиднях нема... Не хочу туди повертатися.

Рушили до університету Святого Володимира, а звідти до Гетьманового Палацу. Самого палацу було не видно за парканом та деревами — лише біліли високі стіни та яскравим помаранчем горіли вікна.

— Десь там пан гетьман зараз наливочки попиває, — розповідав Савка. — Бачите охорону?

Охорону не побачити було важко: щодвадцять кроків біля огорожі завмер вартовий із рушницею на плечі.

— Особиста гвардія. Чув, що кілька призначенців також несуть службу у цьому загоні.

Савка повів їх далі, до великої будівлі з двома залами. Сходи до однієї зали було викладено червоним мармуром, а до протилежної — чорним, обоє дверей мали відповідні кольори. Над будівлею майорів величезний жовто-синій прапор із тризубом.

— Тутки наші Ради збираються. Ліворуч, побільше, то Чорна. А праворуч, відповідно, Червона.

— Де мій старший брат буде засідати, — пробурмотів Ярема, вивчаючи червону залу, за що отримав схвальний погляд Савки.

Після оглядин урядового кварталу ватага повернулася до Поштової площі. Тут вишикувалися порти: річковий, повітряний і, трохи подалі, залізничний. Навантажені вози постійно виїздили зі складів. У присмерку тонкі цепелінові вежі засвітилися жовтими вогниками. Характерники цілу годину спостерігали, як до однієї вежі повільно підлетів велетенський аеростат, як обережно став на якір, як дрібні цяточки людей вийшли на високу платформу.

— Що у нас сьогодні, середа? — вголос міркував Савка. — Отже, це французький «Вояж», вони за розкладом по середах увечері прилітають.

— Скільки коштує квиток? — спитав Северин.

— Кілька дукачів, — потер лоба Деригора. — Точно не скажу, ніколи не цікавився... Знаю тільки, що найдорожчі квитки до Гамерики, бо туди найдовше летіти. У мене деякі знайомі намагалися туди зайцями застрибнути, але жодному не вдалося. Сувора охорона.

— Одного дня я обов'язково полечу на цепеліні, — вирішив Северин.

— Ну що, браття, вечоріє! Треба десь ногам спокій дати, — гукнув знуджений Савка, призвичаєний до пейзажів повітряного порту. — Знаю я один приємний заклад тут неподалік, його кримчаки тримають. Помчали!

Закладом був дім наргіле «Karavan-saray». Охоронець у типовому кримському халаті ввічливо попросив Гната залишити шаблі на спеціальній стійці для зброї біля входу, бо такі правила закладу. Гнат уперся, його переконували послухатися, і нарешті він украй обережно поставив близнючок на стійку.

Почувся голос:

— Пане Чорнововк? Оце так зустріч!

Юнак озирнувся. На нього із дверей випливло неабияке пузо, а за ним його власник.

— Пане Клименко! — здивувався Северин.

— Так і знав, що ми з вами зустрінемося, — чумак радісно потис йому руку. — Відпочиваєте? Чи у справах?

— Відпочиваємо.

— Обрали правильне місце! Як здоров'я вашого вчителя?

— Усе добре, дякую.

— Переказуйте йому мої