Жозе Сарамаго - Смерть бере відпустку, Жозе Сарамаго

смерти, та й годі. Нам аж кортить підійти до неї, покласти руку на її тверде плече й промовити їй на вушко, або радше туди, де воно було, під тім’яну кістку, кілька слів на потіху, Не переймайтеся, пані смерте, щось таке завжди може трапитися, ось ми, наприклад, людські істоти, маємо величезний досвід розчарувань, спроневір і невдоволень, але ж рук ми не опускаємо, згадайте давнину, коли ви нас без жалю й співчуття викошували у цвіті віку, чи подумайте про часи теперішні, коли ви з такою самою безсердністю й далі робите те саме з людьми, позбавленими найпотрібнішого для життя, ймовірно, то було змагання на витривалість, хто раніше втомиться, чи ви, чи ми, я розумію вашу досаду, перша поразка най­дужче болить, але потім ми звикаємо, так чи так, не ображайтеся, коли я вам скажу, хай це буде не во­станнє, і то не з мстивости, бо хіба ж такою буває помста, це однаково, як показати язика катові, що має відтяти тобі голову, а нам, людським істотам, сказати правду, небагато що й лишається, окрім як показувати язика катові, що має відтяти тобі голову, тож, мабуть, саме тому мені страшенно цікаво дізнатися, як ви будете виплутуватися з халепи, куди вас загнано, коли лист гуляє туди-сюди, а віолончеліст жодним робом не зможе вмерти в сорок дев’ять років, бо вже має виповнену п’ят­десят­ку. Смерть нетерпляче відмахнулася, різко струсила з плеча покладену на нього нашу братню руку й підвелася зі стільця. Тепер вона здавалася вищою й телесуватішою, така собі пані смертяка, що аж ну, в якої аж земля під ногами двигтить, а з-під савана на ходу струмує дим. Смерть розсердилася. Пора показувати їй язика.

За небагатьма винятками, як-от у випадку зі згаданими вище пильними спостерігачами при власному сконі, що бачили її в ногах своїх ліжок у класичній подобі поторочі, загорненої в білу тканину, або, як воно сталося, здається, з прустом, у подобі вбраної в чорне гладухи, смерть поводиться скромно й воліє залишатися непоміченою, надто, коли обставини змушують її вийти на вулицю. Загалом заведено думати, що смерть, решка тієї монети, про яку де­хто полюбляє казати, що за орла в неї бог, мала б бути, як і він, за самим своїм єством невидима. Аж ось і ні. Ми цілком певно свідчимо, що смерть це загорнутий у простирадло кістяк, мешкає вона в холодній залі разом зі старою іржавою косою, яка не відповідає на запитання, й попід побіленими стінами її кімнати поміж павутиння стоять кількадесят каталожних шаф із великими шухлядами, повними формулярів. Отже, цілком зрозуміло, що смерть не бажає з’являтися перед людьми в такому вигляді, по-перше, з мотивів особистої естетики, по-друге, щоб нещасні перехожі не дали дуба, повертаючи за ріг і раптом натикаючись поглядом на її великі порожні орбіти. На людях, і то правда, смерть стає невидимою, але не в приватних стосунках, як це могли підтвердити, коли справа до того дійшла, письменник марсель пруст та пильні присмертні спостерігачі. Натомість із богом справа стоїть інакше. Хоч як би він намагався, йому ніколи не вдасться зробитися видимим для людських очей, і то не через брак спроможности, він-бо є, не забуваймо, всемогутній, а просто тому, що він не знає, в якій подобі постати перед істотами, нібито собою ж і створеними, оскільки він, найімовірніше, їх не впізна`є, або ж, іще гірше, вони його не впізна`ють. Дехто, зрештою, вбачає наше велике щастя в тому, що бог не бажає являтися перед нами в посейбіччі, бо наш ляк перед смертю здаватиметься дитячою забавкою супроти того жаху, який би нас тоді вхопив. Та, кінець-кінцем, про бога й про смерть тільки всякі історії й розповідають, і одна з них наша.

Отож, смерть поклала собі піти до міста. Вона скинула простирадло, єдину одежину, що на ній була, дбайливо склала його й повісила на спинці стільця, на якому, й ми це бачили, перед тим сиділа. Окрім цього стільця та столу, а також каталожних шаф і коси, в залі більше нічого немає, хіба лише оті вузькі двері, що про них ми не знаємо, куди вони ведуть. Оскільки більше не видно жодного виходу, логічно було б подумати, що смерть через них і вирушить до міста, але події поточаться інакше. Без простирадла смерть знову виглядає нижчою, її зріст, за людськими мірками, щонайбільше метр шістдесят шість або метр шістдесят сім, і, голісінька, без жодної нитки на собі, вона здається нам іще меншою, якийсь підлітковий кістячок, та й годі. Ніхто не сказав би, що це є та сама смерть, що з такою силою струсила була нашу руку з плеча, коли ми зі співчуттям, на яке вона не заслуговує, пробували розрадити її смуток. Далебі, немає на світі нічого голішого за скелет. За життя він ходить двічі прикритий, по-перше м’ясом, яким обростає, по-друге, якщо тільки її не скинуто, щоб викупатися або вдатися до приємніших утіх, одежею, що її згадане м’ясо полюбляє на собі носити. Зведений до того, чим він насправді є, тобто до не надто щільно з’єднаних між собою кісток когось, чиє існування давно припинилося, він ніби ладен ось-ось розсипатися на порох і зникнути. І саме це з ним стається, від голови до ніг. Перед нашими зачудованими очима кістки втрачають міцність і твердість, їхні обриси потроху розмиваються, що` було твердим, робиться газуватим і розлітається навколо легеньким серпанком, скелет немовби випаровується, тепер це вже тільки нечіткий контур, крізь який можна бачити байдужу до всього косу, аж раптом смерть ізникає, наче корова її язиком злизала, чи, може, не зникає, а стає для нас невидимою, або ж іще вона просто пройшла крізь стелю підземної зали, крізь велетенську масу наваленої згори землі, й подалася геть, як і надумала була в глибині душі, коли фіолетовий лист повернувся втретє. Куди саме вона прямує, ми знаємо. Убити віолончеліста вона не може, але вона хоче побачити його на власні очі, непомітно доторкнутися до нього. Вона має певність, що найближчими днями вина­йде спосіб, як його зліквідувати, не ламаючи занадто приписів, а тим часом вона дізна`ється, що` то за один, до кого не доходять попередження від смерти, які сили за ним стоять, у разі, коли вони за ним стоять, або ж із’ясує, що він наївно живе собі звичним трибом, й гадки не мавши, що вже давно мусив би бути мертвим. Замкнені в оцій холодній залі без вікон і з одними дверима, невідомо для чого зроб­леними, ми й не помітили, як швидко минає час. Пробила третя година ранку, смерть уже мала б дістатися віолончелістової домівки.

І таки ж вона туди дісталася. До того, що найдужче втомлює смерть, належать і зусилля, яких вона має спрямовувати на себе саму, коли не хоче бачити всього того, що враз постає перед її очима. І в оцій деталі вона дуже схожа на бога. Пригляньмося. Хоча цей факт у дійсності не є частиною об’єктивних даних людського чуттєвого досвіду, ми звикли думати ще з дитячого віку, що бог