Жозе Сарамаго - Смерть бере відпустку, Жозе Сарамаго

відсвіжена, підвела голову, лист, повернутий було туди, звідки його вислано, а потім другий раз відправлений, знову лежав на столі перед її витріщеними порожніми орбітами.

Якщо смерті марилося про якусь несподіванку, що відірвала б її від набридлої буденщини, то її мрія здійснилася. На` й не нарікай. Перше повернення могло трапитися внаслідок звичайної технічної випадковости, відпалого коліщатка, недозмащення, експрес-листа, що дуже поспішав і просунувся вперед, тобто загалом унаслідок нештатного функцінування механізму, де, як і в людському тілі, бувають непередбачувані збої, що їх наперед годі вирахувати. Натомість повторне повернення, то вже було щось інше, воно внаочнювало наявність необхідно`ї перешкоди десь по дорозі до домівки адресата, налетівши на яку, лист відскакував навкопить і вертався назад. У першому випадку з уваги на те, що лист повернувся наступного дня, ще можна було робити припущення, мовляв, листоноша, не вручивши листа адресатові особисто, замість укинути його до скриньки чи просунути під двері, спрямував його назад, не зазначивши причини повернення. Заперечних дієприслівникових зворотів тут забагато, але то могло б бути задовільне пояснення цієї пригоди. Другий випадок був інакший. Між висланням і поверненням минуло щонайбільше пів години, а мабуть, і набагато менше, адже лист уже лежав на столі, коли смерть відірвала голову від своїх твердих передпліч, а радше від обох кісток, ліктьової та променевої, які саме на те й є між собою з’єднані. Неначебто якась чужа, загадкова, незбагненна сила опиралася смерті цієї особи, дарма що дата її скону, як і в усіх інших людей, була наперед визначена від самого дня її народження. Бути такого не може, промовила смерть до мовчазної коси, ніхто в світі чи в позасвітті ніколи не мав влади, більшої за мою, я є смерть, а решта є ніщо. Вона підвелася й пішла до картотеки по підозрілий формуляр. Не було жодного сумніву, ім’я збігалося з написаним на конверті, й адреса так само, з фаху то був віолончеліст, навпроти цивільного стану пропуск, звідки випливало, що він не був ані одружений, ані вдівець, ані розлучений, позаяк у смерті формуляри ніколи не містять позначки неодружений, адже то була б несосвітенна дурниця, завести формуляр при народженні дитини й записати в ньому як не професію, ще не відому, її-бо тільки майбуття покаже, то хоч би цивільний стан новоприведеного на світ, а саме неодружений. Що ж до віку, то згідно з формуляром, який смерть тримає в руці, віолончелістові виповнилося сорок дев’ять років. І якщо потрібен доказ бездоганного функціювання архівів смерти, то ось ми його й одержуємо, коли за десяту частку секунди, а чи й не швидше, число сорок дев’ять змінюється на п’ятдесят просто в нас на очах, хоч вір, хоч не вір. Сьогодні віолончеліст із формуляру має вродини, йому треба надсилати квіти, а не попередження про смерть по спливі вісьмох днів. Смерть знову підвелася, походила по залі, двічі зупинилася перед косою, немовби бажаючи їй щось сказати, порадитися з нею, дати наказ чи просто признатися, що вона почувається збентеженою та спантеличеною, чому, нагадаймо, нітрохи не треба дивуватися, маючи на думці, скільки часу вона вже відпрацювала на своєму місці без найменших проявів незгоди з боку людської отари, беззастережно відданої під її руку. Аж ось смерті в голові сяйнула недобра підозра, що цей випадок може мати ще більшу вагу, ніж їй від початку здавалося. Вона сіла за стіл і заходилася перевіряти, починаючи від найновішого, смертні списки за останні вісім днів. У першому ж переліку імен, тобто вчорашньому, всупереч її очікуванням, віолончеліста не знайшлося. Вона гортала списки один за одним, після другого третій, після третього четвертий, але тільки у восьмому нарешті віднайшлося шукане ім’я. Вона помилково гадала, що ім’я мусить бути в учорашньому списку, а тепер опинялася в ситуації геть-чисто скандальній, бо той, кому належало померти два дні тому, й надалі топтав ряст. І це ще було не головне. Отому чортовому віолончелістові, від самого народження рокованому на смерть ранню, тобто по сорока дев’яти прожитих веснах, оце щойно випов­нилося п’ятдесят, навсупір усьому святому, долі, таланові, призначенню, гороскопові, фатумові та цілій решті сил, покликаних усіма засобами, чесними й нечесними, протидіяти невіддільному від людської натури прагненню жити. Це справді була повна ганьба. І як мені тепер виправити помилку, що не мала права статися, коли нічого подібного раніше не бувало й у приписах нема ні слова про належний у таких випадках порядок дій, запитувала себе саму смерть, надто через те, що померти віолончеліст мусив у віці сорока дев’яти років, а не п’ятдесяти, які вже прожив. Упадало в очі, що бідолашну смерть охопив розпач і відчай, ще трохи, й вона почне битися з гіркої розпуки головою об стіни. За тисячі й тисячі століть безперервної роботи ніколи не було жодного збою, натомість тепер, саме тоді, коли вона запровадила щось нове в класичні відносини смертних зі своєю справжньою та індивідуальною causa mortis[10], от тобі й маєш, із такими зусиллями здобутій репутації завдано нищівного удару. Що його тепер робити, загадувалася вона, уявімо тільки, що, не вмерши, коли йому було призначено, він опинився поза моїм засягом, то чи взагалі ще буде мені як на сухе видряпатися. Вона подивилася на косу, вірну товаришку в стількох пригодах і душогубствах, але та вдавала, ніби її це не обходить, відповіді від неї завжди дарма було чекати, а тепер вона геть безвиразно, ніби нудячи світом, стояла зі щербатим та іржавим лезом притуленим до білої стіни. Аж тут смерті роз’яснилося в голові. Кажуть же люди, що де раз, там і два, де два, там і три, а чи ж бог не любить трійцю, от і побачимо, чи тому правда. Вона ще раз зробила рукою прощальний помах, і двічі повернутий лист знову зник. Але тільки на якихось дві хвилинки, а чи й менше. Ось він ізнову тут, на своєму попередньому місці. Листоноша не просунув його попід дверима, не задзвонив, але лист, ось він.

Співчувати смерті, звісно ж, зайве. Нашим цілком обґрунтованим наріканням на неї не було й нема ліку, тож тепер із нашого боку геть недоречним буде почуття жалю до неї, того жалю, якого вона за всі минулі часи ніколи не вважала потрібним знаходити для нас, хоча й знала краще за всіх інших, як нас прибивала горем та вперта наполегливість, з якою вона, не зупиняючись ні перед чим, завжди робила свою справу. А тим часом у нас перед очима, бодай на одну коротку мить, манячить щось більше схоже на статую скорботи, ніж на ту страшливу постать, яка, за словами декотрих людей, дуже спостережливих при власному сконі, з’являється в ногах нашого ліжка в останню годину, щоб рукою зробити помах, подібний до того, яким відсилає листи, але навпаки, тобто не від себе, а до себе. Через якесь дивне оптичне явище, реальне чи віртуальне, смерть тепер видається набагато меншою, ніби кістяк їй усох, а може, вона завжди була такою, й то тільки наші очі, вибалушені від переляку, роб­лять з неї велетку. Неборака з тієї