Жозе Сарамаго - Смерть бере відпустку, Жозе Сарамаго

і смерть, ці найвищі сили, є присутні рівночасно скрізь, тобто всюдисущі, одне з тих багатьох слів, у яких простір змішався з часом. Насправді, одначе, дуже ймовірно, що, коли ми це думаємо, а коли висловлюємо, то й поготів, з огляду на нашу заведенцію казати все, що слина на язик принесе, ми не усвідомлюємо чітко його значення. Легко сказати, що бог є повсюди, як повсюди є смерть, але ми при тому начебто й не помічаємо, що коли вони справді присутні скрізь, тоді мус їм в усіх незліченних місцинах, де вони перебувають, бачити все, що там можна побачити. Від бога, який за посадовими обов’язками є присутній рівночасно в усьому все­світі, інакше-бо не було б жодного сенсу в його створенні, їй-бо, годі очікувати, що він виявлятиме якесь особливе зацікавлення маленькою планеткою землею, знаною йому, про що, мабуть, мало хто здогадується, під зовсім інакшим ім’ям, натомість смерть, приділена, як ми сказали на поперед­ніх сторінках, родові людському на засадах виключности, ні на хвилину не зводить з нас очей, тож навіть ті, кому наразі ще зарано вмирати, повсякчас відчувають на собі її невідривний погляд. Звідси можна спробувати уявити, яких геркулесівських зусиль доводилося докладати смерті в тих нечастих випадках, коли вона впродовж нашої спільної істо­рії з тієї чи тієї причини мусила зменшувати свою сприймальну здатність до людського рівня, тобто бачити кожну річ по черзі, бути щоразу тільки в одному місці. У тих конкретних обставинах, про які йдеться, нема інакшого пояснення тому фактові, що вона оце тільки-но змогла зайти до домівки віо­лончеліста. Кожен пройдений нею крок, і якщо ми називаємо його кроком, то тільки для того, щоб допомогти читачевій уяві, а зовсім не тому, що смерть справді пересуває ноги, означає для неї затяту боротьбу з самою собою, адже вона мусить придушувати притаманний її натурі потяг до розпросторення, дати волю якому не можна, бо тоді зразу лусне й розсиплеться в просторі її хитка й нестабільна єдність, на таку превелику силу здобута.

Планування приміщень у помешканні віолончеліста, якому не прийшов лист фіолетового кольору, відповідає поліпшеному проєктові економ-класу, тобто є типовим радше для дрібного безпретензійного міщанства, ніж для послідовника евтерпи. Від вхідних дверей починається коридор, де в темряві ледь видніють п’ятеро дверей, одні в глибині, які, уточнімо одразу, щоб потім не вертатися до цієї теми, ведуть до лазнички, й ще по двоє з кожного боку. Перші двері ліворуч, які смерть обирає для початку інспекції, прочиняються в невеличку їдальню, на вигляд нечасто використовувану, звідки можна перейти до ще меншої кухні з тільки найпотрібнішим устаткуванням. З кухні теж є вихід до коридору, просто навпроти дверей, про які смерть, навіть не торкаючись, знає, що вони неробочі, тобто не відчиняються й не зачиняються, хоча цей опис суперечить одному дуже простому доводові, бо коли кажуть, що двері не відчиняються й не зачиняються, то мають на думці двері зачинені, які не можна відчинити, або ж, якщо вдатися до ще одного всім відомого вислову, двері сліпі. Звісно ж, смерть могла б пройти крізь них та крізь те, що за ними, але перед тим їй довелося добряче напружитися, щоб зібрати себе докупи й окреслитися в подобі хай і невидимій для звичайних очей, та більш-менш людській, дарма що, як ми вже казали, без ніг, тож тепер і мови не могло бути про такий ризик, як розкластися на частки й проникнути в деревину дверей або шафи з одягом, що напевно стоятиме з другого боку. Смерть рушила собі далі коридором до перших дверей праворуч від входу до помешкання й зайшла до музичної зали, бо як іще можна назвати приміщення, де бачиш відкрите фортеп’я­но та віолончель, пюпітр із фантазійним тріо шістдесят три роберта шумана, як змогла прочитати смерть у слабкому помаранчуватому світлі вуличного ліхтаря, що падало крізь два вікна, а також кілька стосів зошитів у різних місцях і, як про них не згадати, високі етажерки з книжками, де література гарненько собі співіснує з музикою в якнайдосконалішій гармонії, що її тепер розуміють як знання акордів, а колись же то була дочка арея й афродіти. Смерть погладила струни віолончелі, злегка пробігла пучками пальців по клавішах форте­п’яна, але звук інструментів могла розібрати лише вона сама, спершу довге й журливе жаління, потім коротке пташине тьохкання, і те, і те нечутне для людських вух, зате дуже дзвінке й чітке для тієї, що здавна навчилася витлумачувати сенс зітхань. Отам, у сусідній кімнаті, має спати господар. Двері відчинені, темінь, хоч і густіша, ніж у музичній залі, не перешкоджає бачити ліжко та вистать, що лежить на ньому. Смерть крокує вперед через дверну пройму, але нерішуче зупиняється, відчувши присутність у спальні двох живих істот. Знавчиня певних життєвих заведенцій, хоча, природно, не з власного досвіду, смерть подумала, що чоловік тут не сам, що обік нього спить інша особа, якій вона ще не посилала фіолетового листа й яка в цій хаті розділяє з чоловіком ніжний доторк тих самих простирадел і теп­ло тієї самої ковдри. Смерть підійшла ближче, ледь не зачепившись, якщо можна так висловитися, об маленьку шафку в головах, і переконалася, що чоловік спить сам. Та з другого боку ліжка, згорнувшись клубком на килимку, спав пес середнього розміру й темної масти, найімовірніше чорний. Скільки їй пам’яталося, смерть уперше за всі часи з подивом упіймала себе на думці, що, маючи функцію забирати життя тільки в людських істот, вона ніяк не могла засягти своєю символічною косою цю тварину, що доторкнутися до неї хоч би злегка не в її силах, а тому цей розіспаний пес також став би безсмертним, буде видно, на як довго, якби його законна смерть, ота, що опікується іншими живими створіннями, тобто тваринами та рослинами, десь поділася, наслідуючи її власний приклад, і тоді хтось мав би всі підстави написати на початку іншої книжки, Наступного дня жоден пес не здох.

Чоловік поворухнувся, може, йому щось наснилося, а може, він і далі грав шуманове тріо й видав фальшиву ноту, адже віолончель не схожа на фортеп’яно, де ноти назавжди закріплені за тими самими нерухомими клавішами, на віолончелі ноти розтягнені по всій довжині струн, їх треба шукати, розпізнавати, точно вибирати місце, правильно нахиляти й притискувати смичка, а отже, вві сні дуже легко можна помилитися в одній чи двох нотах. Смерть нахилилася вперед, щоб краще розгледіти обличчя чоловіка, і в цю мить їй спало на думку щось абсолютно геніальне, ідея, що формуляри в її картотеці мусять мати наклеєну на них світлину, й то не абияку, а на рівні останніх наукових досягнень, що, подібно до постійної автоматичної актуалізації даних про перебіг життя осіб, так само оновлювалася б із плином часу, від червоного зморщеного немовляти на материних руках аж до сьогодення, коли ми самі питаємо себе, чи ми справді залишаємося тими, ким були, а чи, може, якийсь дух із лампи щогодини замінює нас іншою особою. Чоловік знову заворушився, неначе прокидаючись, але ні, його подих повернувся до нормального ритму, все ті самі трина­дцять разів