Гюдрун Скреттінг - Антон та інші нещастя

Інше: До кінця життя носити той самий светр. З травою і відбитками долоні.

ТРОЯНДИ У ВАННІ

Настав четвер. Річниця весілля. Ми з Іне відразу після школи їдемо до неї додому. У повітрі дуже багато літа. Небо яскраво-блакитне з такими хмаринками-цятками, які тато називає макрельними — ніби рибимакрелі плавають небом, пахне травою, зеленню і сухим асфальтом.

Іне відчиняє двері й каже:

— Можеш повісити зовні на двері серденько. Для настрою…

— Добра ідея, — відповідаю я, і ми заходимо в дім.

Удома в Іне зовсім інакше, ніж у домі Уле. Чи в мене… Хоч у Іне найбільший будинок з нас усіх, ми нечасто тут буваємо. Бо її домівка зовсім як її мама. Пригладжена, так би мовити. І дуже охайна.

Я обережно ступаю білою плиткою передпокою, заходжу до їдальні.

— Застелимо червоною картатою скатертиною? — питає Іне, прискіпливо оглядаючи стіл. — Додамо трохи французького шарму.

— Буде гарно, — запевняю я.

— Дебюссі теж був французом, — каже Іне. — Це він написав «Місячне сяйво».

Місячне сяйво. Я дивлюся на фортепіано Іне. І мені так хочеться теж послухати Іне, коли вона гратиме для своїх батьків. Багато звуків нараз. Про місяць.

— Сьогодні, видно, багато хто святкує, — каже Іне, визираючи у вікно.

З вікна видно садок Кевіна. Він сусід Іне. Кевінові батьки виносять у садок стільці, столи й величезний гриль.

— Щорічне свято в саду, — пояснює Іне. — Його батьки співають…

Я запитально дивлюся на неї.

— Співатимуть увесь вечір. На кілька голосів. «Божа благодать» і всяке інше.

— Божа благодать? — перепитую я.

— Ага… А далі такі слова: «Глянь, яке життя прекрасне…». Кожнісінького року співають.

У садок виходить Кевін. У сорочці з короткими рукавами. Він вішає на яблуньку надувні кульки, і я бачу, які в нього пружні біцепси.

Раптом згадую, як Іне прошмигнула в хлопчачу роздягальню. Як погрожувала хлопцям, що всім розкаже, у кого найменший пісюн, якщо не перестануть обзивати мене Дамбо. То був сміливий вчинок. Але зараз я подумав про інше, про те, що Іне бачила Кевіна голим. Хай то й було три роки тому.

— У Кевіна гарне волосся… як думаєш? — питаю я.

— Гарне.

— І він красунчик?

Іне дивиться на мене дивним поглядом.

— Трохи є… Допомагай же мені! На вечерю будуть тапас. Ще багато справ треба залагодити.

Так, багато. То й добре. Бо мені зовсім не кортить ще щось довідуватися про Кевіна.

Ми розділили обов’язки: Іне купить тапас і напої, а я, тим часом, подбаю про ароматичні свічки й сушені трояндові пелюстки. На щастя, усе це продається в одному місці, у супермаркеті неподалік. Коли ми повернемося з закупами додому, то матимемо ще вдосталь часу. Іне сказала, що її батьки прийдуть додому не раніше шостої.

— Скільки пелюсток треба купити? — питаю я.

Іне відчиняє двері до ванної.

— Щоб устелили… — каже вона.

— Підлогу чи ванну, — перепитую я, бо ванна в Іне дуже велика; якщо встеляти підлогу, на це піде не один кілограм.

— Ванну… І, може, ще стежку прокласти від дверей до ванни.

Ванни бувають такі несхожі між собою. Якщо ми з татом маємо душ і туалет разом, то родина Іне має у ванній окрему кімнатку на туалет. Якщо у нас стоїть сушарка для білизни, то в Іне — маленькі столики з вазонками й товстий Будда, помальований золотою фарбою.

Раптом мені спадає на думку одна ідея.

— А напої?

Іне дивиться на мене й не розуміє, про що я кажу.

— У серіалах герої часто сидять у ванні з келихом шампанського, — пояснюю я.

— Ти забагато дивишся серіалів, — буркає Іне.

— Це правда, — погоджуюсь я. — Зате вони потім часто закохуються.

Іне визнає мені рацію.

— Але мені не можна нічого брати з татового льоху.

— Тоді безалкогольне шампанське, — киваю я. — Головне, щоб воно мало бульбашки.

Я записую на клаптику паперу «ароматичні свічки, трояндові пелюстки, яблучний сидр» і водночас уявляю чоловіка й жінку, які цокаються келихами, сидячи у ванні.

У жінки зелені очі, вона всміхається. А в чоловіка біцепси на руках. І він театрально відкидає назад волосся.

СЕМЕРО ЖІНОК І НЕСПОДІВАНИЙ ТЕЛЕФОННИЙ ДЗВІНОК

Давно ми з Іне не ходили на закупи. Я вже заскучав за нашими походами в супермаркет, так хотілось би знову, як колись, котити удвох возик і складати в нього йогурти з чорносливом та анчоуси для Сіґне Сальвесен. Але сьогодні задля ефективності мусимо розділитися. До того ж Іне знається на тапас. Її батьки іноді таки влаштовують вечірки. А ми з татом — ніколи.

Тому я слухняно прямую до крамниці, яку мені показала Іне. Там стоять кілометри полиць з серветками й свічками всіх можливих кольорів і запахів. Не кажу вже про написи з мудрими крилатими висловами. На кожному кроці «Carpe diem»[1].

Але чи така то вже премудрість, замислююсь я. Бо дослівно «Carpe diem» означає «хапай день». Щось у тому є. Принаймні у мене трапляються дні, яких я не можу вхопити й втримати.

Після довгих роздумів я вибираю кілька маленьких рожевих свічок із запахом жувальної гумки. Це нагадує мені літні канікули й бензозаправки, де можна купити морозиво. Таке повинно спрацювати.

— Чим можу допомогти?

До мене підходить дама з дуже червоними нігтями й дуже великим бажанням допомогти.

— У вас є трояндові пелюстки? — питаю я. — Висушені?

Продавчиня киває, усміхається і знаходить на полиці пакетик. Усередині щось сухе й вицвіле. Я довго вагаюся, роздивляючись пакетик.

— Трохи не те, що мені потрібно, — нарешті кажу я.

Уявляю, як батьки Іне, замість насолоджуватися романтикою у ванні, замітатимуть оце сміття.

— А для чого тобі пелюстки? — цікавиться дама з червоними нігтями.

Я відчуваю, як мені паленіють щоки.

— Та треба дещо прикрасити, — відповідаю хрипко й трохи стишую голос. — Ванну…

Я ціпенію в очікуванні, що дама зараз посуворішає і грізно гляне на мене. Але вона підморгує і каже:

— Попитай у квітковій крамниці.

Почервонілий до самих коренів волосся, я плачу за рожеві ароматичні свічки і йду.

Я саме стою перед квітковою крамницею, тримаючи в руках п’ятнадцять червоних троянд, як дзвонить мобільний. Це — тато.

— Хотів лишень сказати, що після зустрічі запрошений на вечерю, тому прийду пізно. Ти не проти?

— Не проти! Не no problem!

— Чудово! Ага, дуже дякую