Гюдрун Скреттінг - Антон та інші нещастя

обличчя не має зараз нічого спільного з крутизною. Він м’який, я б сказав. Хай це звучить по-дурному, але цієї миті вона дуже гарна.

Я заплющую очі й думаю, що «Місячне сяйво» звучить, як дзюрчання води. Ніжна, тепла вода хлюпоче й дзюрчить, несе, мов на хвилях сну. Романтично — без сумніву. Хоча саме слово «романтичний» найтупіше з усіх, які я знаю. Найтупіше в світі.

Потім я думаю, що все склалось би інакше, якби Іне грала на барабанах. Зовсім інакше.

Я сиджу за партою, яка насправді призначена для першокласників, і починаю тужити. Отак без причини.

Бо «Місячне сяйво» до цього спонукає.

І йдеться у п’єсі про Місяць.

Коли музика змовкає, стає дуже тихо. Іне дивиться у вікно.

— Напевно, найлегше тому, хто комусь допомагає, — озиваюсь я за якийсь час.

Спершу Іне мовчить. Довго дивиться на ворону або сороку, яка сидить на гілці.

— Що ти маєш на увазі? — нарешті питає вона, зовсім тихенько.

— Найлегше бути сильним.

Мабуть, на гілці сиділа ворона. Уже полетіла.

— Не дуже приємно, коли хтось каже, що йому набридло, — веду я далі. — Мабуть, легше мати кузину.

Іне не ворушиться.

— Можливо, — відповідає, зрештою.

— Я хотів лише сказати, що існує різниця між кузинами й близькими друзями. І якщо б мені довелося допомагати мирити батьків, то я з більшою радістю допоміг би другові.

Іне далі дивиться у вікно.

— І як би ти допоміг?

— Губна помада… — кажу я. — На дзеркалі у ванній.

Іне поволі обертається до мене. І хоч від одного ока тягнеться щокою мокра смужка, вона усміхається.

— Дурень! — каже Іне.

Дорогою додому ми зупиняємося біля наших дерев. Але не стаємо на дошку.

Натомість сідаємо на горбик неподалік і мовчки скубаємо траву — цілими жменями.

— У них річниця весілля у четвер, — нарешті озивається Іне. — Я подумала, якби я зуміла влаштувати їм приємну несподіванку, романтичну вечерю чи щось таке… я заграла б їм «Місячне сяйво» під вечерю.

— Гарна ідея. Ти дуже гарно граєш!

— Дякую!

— Допомогти тобі… з вечерею? — питаю я.

Іне задумується.

— Умієш різати цибулю?

Я усміхаюся і киваю. Сьогодні я вмію все!

— Щось іще?

Іне вагається.

— Я подумала про ванну… як ти казав… з плавучими свічечками…

— Залюбки! — відразу погоджуюсь я. — Але тоді ще потрібні пелюстки троянд! — додаю, бо згадую одну даму з телевізора, яка знову шалено закохалася у свого чоловіка; гадаю, через трояндові пелюстки.

Іне з сумнівом дивиться на мене.

— Ми ж уже не новачки, — переконую я. — Ось навіть Уллу зуміли підчепити на гачок. Трохи знаємо, що і як функціонує…

Щоправда, тепер треба ЗНЯТИ Уллу з того гачка. Але це вже інша історія.

— Окей, — каже Іне. — Тільки ж не перестарайся.

— Окей, — кажу я.

І ми знову замовкаємо.

Ми ще трохи сидимо на траві. Земля суха й тепла, як посеред літа. Задок не намокає, як іноді буває, коли довго сидиш і не помічаєш вогкості. Я далі скубаю траву. Іне жує стеблинку й розглядає свої черевики.

— Я іноді брешу, — починаю я.

— Знаю.

— То ж лише гра, в яку ми грали в Уле.

Іне мовчить.

Раптом висмикує чималий жмут трави й запихає мені під светр.

— Дурень! — вигукує зі сміхом і втікає.

Я ще трохи сиджу. Досі відчуваю її руку під моїм светром. Витягаю з пазухи траву й біжу за нею.

* * *

Я давно вже не був такий веселий і радісний. Тато — теж. Він стоїть на кухні, пече піцу й мугикає собі під ніс.

— Знаєш, — каже зненацька. — Я немов заново повірив у себе.

Тато, зі своїм кінським хвостиком, у квітастих рукавицях на обох руках, стоїть посеред кухні й усміхається. Я запитально дивлюся на нього.

Тато кахикає.

— Я, звичайно ж, маю на увазі курси продажів… Вони просто мене змінили…

Тоді я теж усміхаюся. Чудово, якщо курси можуть так добре вплинути на людину.

— До речі, у четвер мене запросили на зустріч, — веде далі тато. — Я повинен захопити публіку. У цьому головний фокус!

— Прекрасно! — кажу я, а сам не дуже розумію, як можна захопитися дачними унітазами.

Але це не так страшно. Поки що… Тато, мугикаючи, кладе піцу на стіл у вітальні й ножицями для паперу розрізає на два шматки. Усе чудово!

— Знаєш, що? — каже тато. — Я собі подумав про банер на сцені, такий шмат тканини, розумієш…

— На сцені?

Мені важко уявити собі когось з нашої сім’ї на сцені. Принаймні не з унітазами.

— Ага… — каже тато з повним ротом піци. — А на банері напис «Якість насамперед» або щось таке. Я орендував задля цієї нагоди Малу сцену.

— Он як! Класно, мабуть, буде.

— Думаєш? — питає тато.

Я дивлюся на нього. Ось мій тато — з піцою, бляшанкою пива й ногами на столі. І думаю, який сьогодні гарний день. Коли ми обоє веселі й радісні.

— Звичайно! Звичайно! — киваю я.

Думки Антона Альбертсена про астрономічний баланс. Нова версія.

Статус:

Земля (тато) усе ще зі скривленою віссю. Місяць (я) усе ще нещастя.

Мета: попередня — стати сенсом життя.

NB: Проект у стані очікування. Стосується нового термінового завдання:

ДОПОМОГТИ ІНЕ:

Причина: вона таки не має кузини.

Кількість чистих трусів у шафі: 3

З них соціально прийнятні: 2