Ксана Рейлі - Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі

Анна

— Твоя матір була хорошою жінкою, хоча і шльондрою.

Я аж здригнулася від її слів. Інна — молодша сестра моєї мами й, як виявилося, моя тітка — видихнула з рота клубок диму у відчинене вікно. Мені було некомфортно в цій старенькій квартирі, але я слухняно сиділа на вузькому скрипучому дивані, зминаючи пальцями краї кофти. Я так довго думала про те, ким насправді були мої батьки, але завжди вважала, що ця історія залишиться загадкою для мене. Та тепер розгадки були дуже близько.

— Коли наш батько помер, а мама сильно захворіла, вона у свої девʼятнадцять років хапалася за будь-яку роботу, щоб прогодувати нашу сімʼю, — продовжила розповідати жінка. — Мені на той час було чотирнадцять, а Віктору – дванадцять. Ми були ще надто малими, щоб щось зрозуміти. Але Софія (так було звати мою матір) часто зникла кудись уночі. Бувало, що декілька днів не зʼявлялася вдома. Але завжди поверталася з грошима. Потім вона сказала щось про те, що їй запропонували роботу в іншому місті. Сестра навіть не радилася з нами. Вона просто зібрала свої речі та поїхала. Ми майже нічого не знали. Тільки те, що вона працює в особняку якихось багатіїв. Вона щомісяця надсилала нам гроші, інколи телефонувала, але ніколи не приїжджала.

Я слідкувала поглядом за жінкою, що задумано виглядала на вулицю з вікна, продовжуючи палити цигарку. Мені кортіло дізнатися, що сталося далі. Чому я пʼять років пробула в дитячому будинку? І куди, чорт забирай, ділася моя матір?

— Через рік вона повернулася, — додала Інна, глянувши на мене. — Вагітною. Це стало великою проблемою, тож нам довелося тікати.

— Чому? – спитала я, насуплено звівши брови.

— Бо твій батько не хотів тебе, — слова злетіли з її губ так легко. Вона потушила цигарку та викинула недопалок через вікно. — Софія закрутила роман з господарем дому. Він був одружений та ще й з двома дітьми. Потім вона дізналася про вагітність, сказала йому. А він, ясна річ, не зрадів цьому. Наказав їй зробити аборт та зникнути якнайдалі. Він дав їй багато грошей. Вона взяла їх, але аборт робити не стала. Ми знали, що якщо він дізнається про те, що вона народила тебе, то нікого з нас не залишить живими. Нам усім було надто складно. Мама продовжувала хворіти, а ми з братом допомагали усім, чим могли. Але ти сама розумієш, що хвора матір, два підлітки та ще й маленька дитина — це було занадто для Софії. Ця вся ситуація сильно зламала її. Вона почала… — Інна видихнула, обійнявши себе обома руками. — Вона почала вживати й знову зайнялася проституцією.

Мої брови злетіли вверх від здивування, а в очах защипало від непролитих сліз.

— Чому ви кажете знову? – тремтливо спитала я.

— Бо, як виявилося, вона займалася цим раніше. Саме тоді познайомилася з твоїм батьком. А він вирішив допомогти їй та прилаштував її в себе вдома. Коханка під боком, — фиркнула Інна. – Розумієш?

Я опустила погляд на свої нігті. Мені було шкода свою матір. Вона явно не з хорошого життя пішла в ескорт. А моя поява зруйнувала усі її сподівання на краще.

— І що було далі?

– Передоз… Знайшли її мертвою на смітнику після того, як вона поверталася від чергового клієнта. Ніхто навіть не розслідував її смерть. Просто ще одна повія-наркоманка.

— Її могли вбити, — прошепотіла я. — Може, хтось накачав її наркотиками та викинув туди?

— Яка різниця? – Інна розвела руками. — Це не змінює того, що твоя матір була проституткою та наркоманкою.

— Чому ви так говорите про неї?

Можливо, така жінка як Софія не заслуговувала на повагу, але вона все ще була моєю матірʼю. І мені хотілося захистити її памʼять.

— Бо вона залишила тебе, опираючись на свій материнський інстинкт, а потім буквально кинула на мене! Як думаєш, хто сидів з тобою, коли вона гуляла цілими ночами та пропадала на декілька днів? Хто доглядав за тобою, коли вона не могла знайти собі місця у пошуках нової дози? Це тривало два пекельних роки, а коли вона померла… – Інна глибоко вдихнула, стримуючи сльози. — Мені нічого не залишалося, як віддати тебе в дитячий будинок.

Я відчула, як солоні вологі краплини стекли по моїх щоках. Звісно, я розуміла та не могла винити її в тому, що вона за першої ж можливості позбулася мене.

— Мабуть, це і на краще, – на видиху сказала я. — Інакше Герман Чорний не забрав би мене.

– Звісно, він би забрав! — Інна дивно засміялася. — Якось пронюхав, що вона залишила дитину. В один момент почав шукати, зʼявився тут, почав мені погрожувати. Я сказала, в який дитячий будинок віддала тебе. От він і забрав.

Я ошелешено подивилася на неї, а моє тіло оніміло від шоку. Не могла поворухнутися, навіть не кліпнула.

– Що? – перепитала я, заперечливо хитаючи головою в різні боки. — Це не може бути правдою.

— Це правда, – вперше за весь час втрутився у розмову Віктор. — Герман Чорний — твій батько.

Я не знала, як мені реагувати на таку новину. Весь цей час мені здавалося, що я була прийомною. Так, він ставився до мене як до рідної, але я завжди почувалася нижчою за Меланію чи Адріана.

— Я захоплювався кінним спортом, — заговорив Віктор. — Але моє становище дозволяло мені лише працювати на іподромі. Я був ще юним, коли власник сказав, що Герман Чорний шукає конюха для своєї доньки. Я без вагань зголосився, бо хотів спостерігати за тим, як ти ростеш. І ти… Ти дивовижно схожа на свою матір. Чорний не знав, що я брат Софії, тому дозволив мені працювати на нього. 

Я стиснула губи в пряму лінію, щоб стримати черговий порив сліз.

— Ми були наслухані про твого батька, – сказала тітка. — Твоя матір теж добряче настраждалася через нього, але заперечувала це. Вона була сліпо закохана в нього, хоча і розуміла, що їхні стосунки приречені. Якби хтось дізнався про її вагітність, то це б погано вплинуло на репутацію твого батька. Але потім щось змусило його забрати тебе. Я не знаю...

Але я чудово знала. Він дізнався, що Меланія — не його донька. Згадав про мою маму, подумав, що вона могла залишити мене. А потім забрав, бо хотів поряд когось з його кровʼю.

– Виходить, що я справді Чорна. Отже, клан по праву належить мені.

— Це так, – погодився Віктор. — Але у них тепер буде ще більша спокуса вбити тебе.

— Чому?

— Вони назначили тимчасовим босом Дмитра, у якого є двоє синів. Повір, тепер він не віддасть тобі владу.

— Я заберу, – сказала крізь стиснуті зуби.

— Ти маєш залягти на дно, — заговорила тітка. — Тобі небезпечно навіть тут, бо рано чи пізно вони вийдуть на твій слід і знайдуть тебе.

— Я продовжу працювати в особняку, щоб знати про все, що там відбувається. Спершу втруся в довіру, а потім спробую переманити людей до нас. Це все дуже ризиковано і потребує багато часу. Тобі треба подумати та визначити, чи ти готова до довгої та небезпечної боротьби.

Я підняла погляд на свого дядька, а тоді подивилася на тітку. Ще вчора я була оточена зрадниками й думала, що помру від руки коханого чоловіка. Я залишилася одна, але тепер у мене були мої рідні люди. І я відчувала, що можу їм довіряти. А ще у мене був клан, який належав мені, як кровній доньці Германа Чорного.

— Я готова! – упевнено сказала…

Дан

Через один рік

Де ж ти ховаєшся?
Коліно боляче занило при згадці про Анну. Уже рік минуло відтоді, як вона втекла, не залишивши по собі жодних слідів. За наказом Демʼяна я повинен знайти її та вбити. Але у мене не було цілі вбивати Анну. Я кохав її, хотів врятувати. Звісно, вона не повірила мені. Але я сліпо сподівався, що вона послухається та сховається у тому будиночку. Але Анна була надто гордою, щоб прийняти від мене допомогу. Я навіть не знав, чи вона жива…

Я переглядав усі можливі зачіпки, але їх було так мало. Камера зафіксувала автомобіль, у якому вона їхала після того, як втекла з лісу. Власник сказав, що вона підстрелила його та викрала автівку. За декілька вулиць від особняка той автомобіль так само засікла камера, але коли ми приїхали туди, то його вже не було. Усе було майстерно прибрано, а від Анни не залишилося й сліду.

Мій телефон завібрував. На екрані висвітлилося імʼя хакера, який зламав доступи до камер спостереження навколишніх міст.

— Будь ласка, скажи мені, що ти щось знайшов, – сказав я, стискаючи в руці ручку.

— Довелося добре попотіти, але сьогодні вранці одна камера зафіксувала дівчину, підозріло схожу на Анну, — заговорив Сашко. – Я надіслав тобі зображення на пошту.

У мене серце в грудях забилося швидше, коли я відкрив на своєму ноутбуці електронну скриньку. І як тільки побачив фото – не залишилося жодних сумнівів у тому, що це була Анна. Чорне волосся відросло трохи нижче плечей, а сама вона, здається, помітно схудла. Але навіть це мішкувате чорне пальто не змогло б приховати її від мене. Я надто добре знав Анну, тому впізнав дівчину з першого погляду.

— Попалася! — задоволено сказав з легкою усмішкою.

— Я вже звʼязався з цим автомобільним салоном, — продовжив Сашко. — Вона орендувала автівку на імʼя Марія Туманська. У нас є номер, Дане. Ти сам усе розумієш.

— Ми можемо її відстежити…

Востаннє цей автомобіль зафіксували декілька годин тому біля супермаркету. Тоді дорога вела у довгі кілометри безлюдної траси. Я відчайдушно тис на педалі, сподіваючись спіймати її. У глибині душі я знав, що зроблю це. Їй не вдасться сховатися від мене, бо вона уже була на гачку. Але години минали, а я так і мчав по трасі, шукаючи очима автомобіль. Мою увагу привернули залишки диму, що зібралися в небі. Я сповільнив швидкість, відчуваючи, що моє серце прискорено забилося в грудях. Боявся підʼїжджати ближче, бо уже знав, що на мене чекає.

Встигло добряче стемніти, а від автомобіля, який орендувала Анна, не залишилося нічого, окрім згорілого металу. Схвильовано я вибрався з автомобіля та повільно підійшов ближче. Легені наповнилися неприємним запахом паленого. Я зазирнув усередину, здогадуючись, що побачу. Тут не було нічого, окрім чорних обвуглених кісток, що досі тліли. Я не хотів вірити, що все відбувається насправді. Шок прикував мене на місці. Я все ще сподівався, що це не вона – не Анна.

– Ні! – пошепки заперечив я, хитаючи головою в різні боки. — Ні-ні-ні!

Мій погляд опустився на те, що залишилося від її руки. І щось знайоме заблищало. Я сильно зажмурився, відчуваючи, як груди стикнулися, а на очі навернулися сльози. Це був той браслет, який я колись подарував її. Вона досі носила його. Чорт!

— Чому ти це зробила? – тихо спитав я, ховаючи браслет собі в кишеню. – Чому втекла від мене? Я б не дозволив цьому статися. Я б урятував тебе…

Але слова більше не мали значення. Точно не тоді, коли від Анни залишилися лише кістки та попіл. Я відійшов убік і набрав номер Демʼяна.

— У нас один підірваний автомобіль і залишки трупа, — сказав я монотонно.

— Хто? – це запитання було для нього звичною формальністю.

— Анна, — горло стиснулося від її імені.

— Це ти зробив?

Я озирнувся на автомобіль Анни, відчуваючи дику злість всередині.

— Мене випередили. Але я дізнаюся, хто це зробив і змушу усіх відповісти за це.

— Ти упевнений, що це дійсно Анна?

Я сильніше стиснув браслет у своїй кишені так, що помаранчеві камінчики до болю впивалися у мою долоню.

— Упевнений, – твердо відповів я. — Це Анна, і тепер вона мертва…