Іванна Желізна - Подарована Асмодею, Іванна Желізна

Розділ 20/Асмодей

У темряві здається, що час тягнеться нескінченно, кожна секунда відчувається вічністю. Я стою на місці, але відчуваю, як невидимі сили тягнуть мене в різні сторони. Кожен звук стає гучнішим, кожен шепіт — лякаючим, кожна тінь — загрозливою.

Темрява оживає, перетворюючи простір навколо мене на арену для моїх страхів і тривог. Вона затягує, поглинає, і навіть якщо навколо немає жодного джерела небезпеки, я відчуваю, що щось невидиме стежить за мною, наближається, дихає мені у спину.

Але у мить з’являється різка смужка світла, яка змушує морок у мені незадоволено відступити, залишаючи мене сам на сам з пекучим болем, що протвережує. Я повільно розплющую очі й намагаюся сфокусувати погляд, щоб зрозуміти, де знаходжуся. 

— Ви пройшли до тями? — голос Нори лунає десь на периферії. Я повільно повертаю голову і бачу, що дівчина стоїть біля штор.

Тепер ясно звідки взялося світло. 

— Як довго я був без свідомості? — у роті сухо. Щоб поставити запитання доводиться прокашлятися. Та мале напруження віддає різким болем нижче плеча, через що я відразу морщуся. 

— Добу. Можливо, трохи більше. 

Погляд ковзає по кімнаті. Я розумію, що зараз знаходжуся у квартирі, де живе Нора. Тому можна лежати спокійно. Це, напевно, останнє місце, в якому я ще можу відчути себе у безпеці. Особливо після того, як у моєму маєтку відбувся замах на Ліліт, під час якого я отримав поранення. 

Зціпивши зуби, я спробував підвестися. Це не перше моє кульове, а тому біль, який супроводжуватиме рухи, я знаю дуже добре. 

— Що ви робите? Вам не можна підводитися, — Нора підбігла до ліжка і спробувала мене вкласти в нього назад. 

— Мені потрібно у ванну кімнату. Чи хочеш винести горщик? 

— Якщо треба, то винесу. 

Сьогодні дівча надто рішуче. Але замість бажання похвалити, я відчуваю тільки легке роздратування, яке намагаюся приховати.

— Обійдуся, маленька. — Норі довелося тільки зітхнути й провести мене поглядом.

Опинившись у ванній кімнаті, я з важкістю оперся здоровою рукою на раковину, щоб поглянути на себе у дзеркало. Вигляд мій, м’яко кажучи, був кепським. Але він ніщо проти того, що я знову був на волосині від смерті. 

Клятий пацюк підібрався до мене набагато ближче, ніж я думав. Його люди працювали в моєму домі тоді, коли я про це навіть не здогадувався. Мені здавалося, що ми з Ліліт у безпеці, але це було не так. У дружину намагалися стріляти на нашому подвір’ї, але я встиг закрити її собою. 

Що це? Божа благодать? Чи Диявольські ігрища? Як пояснити те, що куля, яка мала потрапити у серце, але до нього не долетіла. Я знову дивом вцілів і навіть не знаю кому дякувати або ж кому нарікати. 

***

Банально вмитися з перебинтованим плечем, яке нещадно боліло, було не просто. Але просити Нору про допомогу я не хотів. Тому у ванній я промучився не одну хвилину, перш ніж вийти з неї. Дівча ж чекало мене опершись на стіну, бліде і перелякане. 

— Що трапилося, що ти така схвильована? 

— Я розмовляла з Маркусом. Він сказав, що не може поки приїхати й наказав мені поставити вам укол зі знеболювальним та змінити пов’язку. 

— Ти була присутньою, коли я стікав кров'ю. Невже тебе лякає рана, яку просто потрібно протерти антисептиком? — дівча тільки кивнуло мені.

Теоретично я міг все це сам зробити. Це не перше моє поранення, були й інші, які я був змушений переживати у польових умовах. Але мені хотілося призвичаїти Нору до суворих реальностей життя. А зі страхами це буде врази важче зробити. Тому ми маємо їх позбутися.

— Будеш робити так, як я скажу і все вийде. 

Під зітхання Нори ми пішли до вітальні, де Маркус залишив всі необхідні ліки та інструкції. Я вирішив, що варто почати зі знеболювального, бо у мене в очах темніло від пульсування рани та тупого болю, який доводилося терпіти. 

— Я пробувала робити уколи тільки на манекенах, тому заздалегідь перепрошую. 

Хоч у Нори тремтіли руки, вона змогла з першого разу вколоти. Я навіть посміхнувся тому, що навчання у Маркуса даремним не було. Хоч якісь елементарні дії ця дівчина зробити могла, а це вже маленький прогрес на шляху до успіху. 

Та укол – це була половина біди. Бо далі Норі потрібно було зняти старі бинти та промити рану, перш ніж нанести лікування від мого особистого лікаря. Тут мені вже довелося її підбадьорювати не тільки посмішкою, а й словами. 

— Ти молодець, маленька. Все робиш правильно, — дівча аж застигло з ваткою в руці, коли я озвучив похвалу. 

— Вас певно лихоманить від температури. Ну або знеболювальне має побічні реакції. 

— Дивна у тебе реакція на похвалу. 

— Бо хвалите мене ви. 

— А що, більше сподобалося б, якби похвалив Тайпан? — я пам'ятаю як прийшов до тями й побачив обійми Нори з моїм помічником. Демону це ой як не сподобалося.

Моє запитання дезорієнтує Нору. На мить вона забуває про обережність і натискає на рану сильніше, ніж потрібно, через що я вимучено стогну. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍