Сергій Карюк - Кременецький звір

тримав у палаці Сангушко. Та не витримав, знову розсміявся й заговорив звичним голосом. — Дивина, що ти не помітив. Ми ж дограємо нашу незакінчену партію не за звичними шахами, дорогий ліценціате, а сидимо за столиком, за яким я зазвичай граю сам із собою. Сьогодні вранці я наказав Мірекові приготувати його для нас і розставити фігури.

— Фігури? — досі не розуміючи, проговорив Голота.

— Прекрасна робота, лише придивися. Це зробив той львівський майстер, про якого я тобі говорив. Геній, без перебільшень.

Голота глянув на Мнішекового камердинера, що звично стояв біля дверей і насилу стримувався, аби не загигикати, як кінь, а тоді нарешті пильніше подивився на шахового короля, об якого він щойно порізався. За мить здивовано підняв брови, а тоді кинув погляд на Мнішека. Той беззвучно реготав.

— Чекай, він же весь з якихось гострих шпичаків, наточених мініатюрних лез... Такими шахами зарізати можна...

— Ти краще подивися, як усе ідеально зроблено... Поглянь, яка ажурна робота і яка смертельна краса...

— Ідеальна, ажурна... Не те слово. Я не знаю, що то за геніальний майстер їх зробив — просто шедевр... Шедевр дурні. Бо це ж таки дурня якась, Міхале, — Голота здивовано оглядав фігури. — Чи це якийсь жарт, чиясь хвора фантазія?

— То я придумав! Адже шахи — то війна в мініатюрі, і колись мені спало на думку, що до них треба ставитися серйозно, — відповів Мнішек. — Треба бути сконцентрованим, аби дограти партію без каліцтва, — засміявся шляхтич.

— Намагаючись бути сконцентрованим, ви собі колись відчикрижте пальця, Міхале. Але я вам аплодую за вигадку. Ви, магнати, неабияк вигадливі, особливо коли йдеться, як когось убити або помучити. Навіть якщо цей хтось — то ви самі. Це ж треба, різонуло, немов шаблюкою. — Голота, висмоктуючи кров з пальця, повернувся до Мірека. — Дай якогось полотна руку перев’язати, лобуряко! І не шкірся, бо якщо твій пан і вельможа, то тобі я можу й носа набік вкласти...

Навіть поріз не зміг очистити голову від сотень думок, які не полишали його після вчорашнього вечора. Вночі Голота ледве дотяг Ярину до її будинку, вклав у ліжко, а тоді всеньку ніч просидів біля вікна, тримаючи в руках свій заряджений турецький пістоль і чекаючи не знати чого. Через моторошний ритуал у будинку Потоцьких він не міг заснути ні на хвилину... Вовкулаки, вбивства, люди в балахонах, таємний орден, жертвоприношення — навіть для Голоти цього було забагато. Кременець, що завжди здавався йому маленькою спокійною оазою з ляльковими будиночками та охайними богобоязними міщанами, враз перетворився на якусь обитель зла. Стискаючи пістоль, Голота заснув лише за годину перед світанком. Зранку сонний і невиспаний він підійшов до дівчини, що ридма ридала на ліжку, й наказав не виходити з будинку. Сам же рушив до Мнішека. Йому терміново треба було поділитися з кимось своїми думками... Зараз він сидів змарнілий, втомлений і роздратований через ідіотські жарти веселуна Мнішека. Думав, як розповісти про вчорашні пригоди, аби той не підняв його на кпини. — Не ображайся на Мірека, Голото. Твоя мармиза виглядала надто вже кумедно. Ти краще розкажи про зосередженість на дуелях. Ти щось там розповідав про десятки дуелей без єдиної подряпини, — знову почав Мнішек під’юджувати свого супротивника. — Флорентійська школа, випади, контргра... Щось я починаю недовірливо ставитися до твоїх італійських історій. Не може бути дуелянт таким неуважним телепнем.

— Може, якщо дуелянт не спав усеньку ніч, а його товариш, від якого він не чекає підступу, підсовує заточені, як ножі, шахи. Це ж треба до такого додуматися, неймовірно просто! Можете ще замовити десь стільці, нашпиговані кольками, або приготувати отруєну їжу, чи хай Мірек будить вас пострілом по ліжку. Запевняю вас, це також неабияк сконцентрує й підвищить уважність...

— Ти просто не розумієш жартів. У шинку вчора перегуляв? — примирливо заговорив Мнішек. — Якась удовиця відмовила знаменитому ліценціату Болонського університету, неперевершеному майстру риторики й права? Чи досі так переживаєш за нашого вовка? Мушу тебе заспокоїти, не ти один почуваєшся дурнем. Я того вечора мусив вислуховувати Сангушкові кепкування, аж поки не відкланявся до сну. Це було нестерпно, повір мені.

— Ні, Міхале, про вовка я вже не думаю, — похитав головою Голота. — Більше міркую про того, хто справді вбиває.

— А я цього разу погоджуся з Сангушком. Думаю все ж, то якісь розбійники з гір. Їм треба посіяти страх, аби жертви тремтіли й не противилися, коли вони виходять із хащів. І треба визнати, їм це цілком вдалося. Пам’ятаю, у Провансі мені розповідали про савойара[36], що сам один нападав на валки з десятками людей. Виходив у сутінках з лісу з кабанячою головою на плечах і так грабував. Так-так, із кабанячою головою! Маска була зроблена просто майстерно, і люди були такі ошелешені, що й не думали відбиватися — віддавали тому кабану все, що мали.

— І довго він так ходив?

— Поки не зустрів не надто полохливого мандрівника. Чи то навпаки — занадто нервового. Той вихопив пістоля й зацідив вигаднику кулю межи очі, — захихотів Мнішек.

— У нас ситуація не така комічна. Наш розбійник — убивця, і свідків не залишає.

— Так, це правда. Та й не грабує... — дещо знітився Мнішек.

— А от це хтозна.

— Як це?

— З одного боку, він — звір без докорів сумління. Так страшно вбивати й нівечити своїх жертв... Але з іншого — він не нападає аби на кого. Обирає лише тих, хто має грошенята. Бо знає, що люди їдуть з грошима. Звідки?

— А ти впевнений, що з грошима? — здивовано облизав губи Мнішек. — Мені здавалося, що жертви випадкові...

— Сам дивись, узагалі зниклих, яких можна вважати жертвами, семеро. Ти сам казав, що двоє твоїх орендарів саме везли тобі гроші. Так?

— Так. Марчевський та Ржонса їхали з грошима.

— Убитий Мільчек саме продав крам у Дубні. Так?

— Так.

— Двоюрідний брат радника магістрату пропав разом з боргом, який віз родичу, а василіянин мав при собі пожертви для монастиря. Ще про двох зниклих, отого чиншового шляхтича Бжозовського й жидовина Йосипа я нічого не знаю. Але підозрюю, вони теж мали при собі щось цінне. Покійному шинкарю, знову таки, ти заплатив за тиждень наперед...

— Про шинкаря я тобі сказав, а про інших ти звідки дізнався?

— Встиг поговорити