Сергій Карюк - Кременецький звір

з усіма, хто жалівся старості. І родичів навідав. І посидів по корчмах, послухав, що люди кажуть. У тому, аби вивідати щось у такому невеликому містечку як Кременець, немає нічого складного. А я майстер у цій справі, ти ж знаєш. Хіба що голова зранку боліла й нудило. До речі, до шинку отого Майтуза, на Медовій, не ходи, продає якесь страшне пійло, яке видає за першокласний угрин. Краще заходь у «Під сливою» на Вишневецькій, острозьке пиво під раки — то просто казка...

— Які раки? Що далі? Ну, дізнався ти, що їх грабують, і що? — нетерпляче ляснувши в долоні, Мнішек перервав Голотині гастрономічні розповіді.

— Далі в мене з’явився підозрюваний, — зізнався Голота.

— Хто він, кажи швидше, — нахилився до ліценціата шляхтич.

— Скажи мені ти. Бо ти й сам би його назвав, якби склав два і два. Хто в нас знає все про всіх, вирізняється жорстокістю й злобою десятьох, любить убивати і жадібний, як сам чорт? Чия жорстокість — то звична тема для розмов міщан, особливо коли вони оковитої трохи ковтнуть?

— Ну катова, звісно. Болиця... Болиць??? — вирячив очі Мнішек на власну здогадку.

— Я почав підозрювати ката відразу, ще до того, як ми вполювали вовка. Але ж знаєш, ти б подумав, що то я так мщуся, і нізащо мені не повірив би. А коли лікар сказав, що рани на спині загиблих можуть бути від гачків кількахвостого нагая, то я зразу зрозумів, що вбиває саме Болиць.

— Не може бути, — очі у Мнішека розширилися, — треба терміново йти до Юзека... Але ж це треба — на нього ніхто ж і не подумав би...

— Не треба будити старосту. Я був трохи розбурханий, тож навідався до ката відразу, як зрозумів, уночі.

— То Болиць мертвий? — спитав Мнішек, — Ну, я роблю логічний висновок, з огляду на те, що ти живий...

— Скажімо так, я таки навідався до нього й уже був готовий зійтися з ним у чесному поєдинку один на один, — трохи зніяковіло проказав Голота і збентежено подумав: «Не згадувати ж, як душив ката, якого заскочив на нічному горщику, а той відбився тим самим горщиком».

— І що? — зацікавлено проговорив Мнішек.

— Ну, скажімо так: Болиць зміг мене переконати, що то не він, — Голота доторкнувся до голови, на якій досі була гуля.

— Ти впевнений?

— Цілком. Катові аргументи були досить... вагомі, — Голота скривився, згадавши, що ті аргументи ще й не дуже добре пахли.

Мнішек відкинувся на спинку крісла й потер лоба. Він виглядав засмучено.

— Я вже мало не подумав, що ти знайшов убивцю.

— Ти ще ніколи не був так близько від істини.

Мнішек здивовано підвів очі на свого товариша. Голота, що ще секунду тому розповідав про свої пошуки весело, тепер дивився зосереджено. Навіть більше — похмуро.

— Як це? Що ти маєш на увазі?

— Розумієш, Міхале, — повільно, наче обдумуючи кожне слово, почав говорити Голота, — майже всіх зниклих люди востаннє бачили у цій частині міста. Я вже довго роздумував над цим, поки Болиць не розповів мені про будинок, в якому коїться щось чудне. Знаєш, оте рококове нещастя покійного Потоцького?

— Ой, завжди, як бачу його, серце кров’ю обливається. Старий Потоцький був трохи несповна розуму, це ж усі знають, — Мнішек так нервово гигикнув, що Голота здивовано зиркнув на нього, та не підтримав жарту.

— Ну, не настільки ж, аби робити шахи, гострі, як ножі, але достатньо навіжений — так. Отож... Я вчора навідався туди, в оте страшне кладовище поламаних амурів, безголових німф та покалічених атлантів... — зробивши паузу, Голота продовжив: — І побачив якийсь моторошний ритуал... Чи то чорна меса, чи то ще якісь сатанинські вечорниці... Суцільна чортівня. Я не думав, що таке може бути в Кременці, де в магістратському суді здатні засудити за відьмацтво через кривий погляд на чужого чоловіка. І ось тут, у центрі міста, чорнокнижні гімни, заклинання, жертвоприношення... А насамкінець, знаєш, що я побачив?

Мнішек захитав головою. Йому передалася серйозність Голоти, і він уже не сипав жартами, як зазвичай, а слухав з якоюсь хворою цікавістю.

— Гадки не маю...

— Вовкулаку... — Голота нервово посміхнувся і повернувся до Мнішека. — Тільки не смійся, прошу тебе. Мені досі моторошно, але я бачив саме вовкулаку. Я знаю, це звучить кумедно, але це правда. От тобі хрест, — Голота дивився на Мнішека, але той і не думав кепкувати. — Людина перетворювалася на вовка, я справді це бачив, — повторював Голота раз у раз. — Я тепер думаю, що це саме той вовкулака, котрий убиває людей. Згадай, селяни впевнені, що саме перевертень нападає... От, диявол! Що ж це за шахи такі, ними неможливо грати, пане Мнішеку!!! Я так без пальців залишуся!

— Концентрація... — кволо проговорив той.

— До біса концентрацію, Міхале!.. — роздратовано крикнув Голота, дивлячись, як тура розпанахала його інший великий палець. — Тобі вона допомагає?

— Не дуже, — Мнішек нервово засміявся, показуючи руки, вкриті дрібного павутиною з порізів. — Що, вражає?

Голота не відповів, а мовчки дивився на свіжу білосніжну пов’язку на руці Мнішека, що виглядала з-під рукава шовкового халата в химерних єдинорогах. Він згадав учорашній ритуал і ножа, який різонув вовкулаку по руці-лапі. Мнішек обірвав сміх, простежив за поглядом застиглого Голоти, подивися на руку й собі. Раптом його пальці затремтіли, мов у пропасниці, і долоня насадилася на гостряка, яким була увінчана голова ферзя.

Розділ 17

Який повен не надто веселих спогадів

Вітер гнав повз Замкову гору, що бовваніла в сутінках похмурим велетом, чорне, як смола, снігове хмаровиння. Подих буревію гнув дерева додолу й змушував кудлаті хмари несамовито бігти небом, наче отару овець, яку підганяє великий і злий пес. Вони впиралися, чіплялися за гору, та вітер був безжальним, він крутив і гнав, гнав і крутив без упину. Мнішек спостерігав за цією нерівною боротьбою, спираючись рукою на вікно. Побілілі пальці іншої міцно тримали келих з пурпурно-червоним вином.

Увагу Мнішека повністю захопила віхола. Годину молодий магнат дивився у вікно і механічно заливав у себе бургундське. Цмулив третю пляшку, дві інші, порожні, недбало лежали під шаховим столиком упереміш із