Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

Вона подала Гаррієт мапу Сполучених Штатів, яку та взялася вивчати уважніше, ніж було потрібно. «Мабуть, насправді я не така вже й засмучена, — подумала вона собі, — якщо місіс Фосет цього не помічає». Образити почуття Гаррієт було не так уже й легко, — у всякому разі не Еді, яка завжди завиграшки впадала в гнів, — але те мовчазне ставлення в машині її стривожило.

— Цьогоріч роблять із мапою США, — пояснила місіс Фосет. — За кожні чотири прочитані книжки отримуєш наклейку у формі штату, яку собі ліпиш на мапу. Пришпилити тобі її?

— Дякую, я сама, — відмовилася Гаррієт.

Вона підійшла до інформаційної дошки на стіні ззаду. Читацька програма почалася в суботу, щойно позавчора. Уже висіло вісім-дев’ять мап; більшість порожні, але на одній виднілися три наліпки. Як це хтось уже встиг від суботи прочитати дванадцять книжок?

— Хто така, — запитала вона в місіс Фосет, повернувшись до столу з чотирма вибраними книжками, — Лашарон42 Одем?

Місіс Фосет перехилилася через стіл і — мовчки указуючи на дитячий зал — кивнула на дрібну фігурку з ковтунуватим волоссям у нечупарній футболці й замалих як на неї штанах. Та сиділа, згорбившись у кріслі, читала, широко розтуливши очі й хрипко хлипаючи крізь потріскані губи.

— Ото вона сидить, — прошепотіла місіс Фосет. — Бідолашка. Цілий минулий тиждень вона щодня чекає біля сходів, щоб я прийшла і відчинила, а далі сидить тут, тихенько, як мишка, аж до шостої, як я зачиняю. Якщо вона справді ті книжки читає, а не просто лупає в них і прикидається, то, як на свій вік, читає вона пречудово.

— Місіс Фосет, — мовила Гаррієт, — а пустите мене сьогодні подивитися підшивки газет?

Та наче розгубилася.

— З бібліотеки їх виносити не можна.

— Знаю. Я дещо досліджую.

Місіс Фосет глянула на Гаррієт понад краями окулярів, вдоволена тим, як по-дорослому звучить це пояснення.

— Сама знаєш, які тобі потрібні? — запитала вона.

— Ой, та лише місцеві газети. Може, ще мемфіські й джексонські. За… — Вона завагалася; побоялася, що місіс Фосет здогадається, якщо вона скаже про дату смерті Робіна.

— Що ж, — мовила місіс Фосет. — Насправді мені не можна тебе туди пускати, але якщо будеш обережна, думаю, все буде гаразд.

Гаррієт — віддавши перевагу довгому шляху, щоб не довелося проходити повз будинок Гелі, бо той почне просити піти з ним рибалити — зайшла додому, щоб залишити книжки, які взяла собі. Була дванадцята тридцять. Еллісон — сонна й розчервоніла, досі в піжамі — сиділа на самоті за столом у їдальні й безрадісно жувала сандвіч із помідорами.

— Гаррієт, хочеш помідору? — гукнула з кухні Іда Ру. — Чи ліпше курки?

— Помідор, якщо можна, — відповіла Гаррієт. Вона сіла біля сестри. — Я після обіду йду в заміський клуб записатися на плавання, — сказала вона. — Хочеш зі мною?

Еллісон похитала головою.

— Записати тебе теж?

— Мені однаково.

— Нюня не хотів би, щоб ти так поводилася, — зазначила Гаррієт. — Він би хотів, щоб ти була щаслива й далі жила своїм життям.

— Я більше ніколи не буду щасливою, — проказала Еллісон, відкладаючи канапку. У кутиках меланхолійних шоколадно-карих очей почали збиратися сльози. — Краще б я померла.

— Еллісон? — спитала Гаррієт.

Та не відповіла.

— Ти знаєш, хто вбив Робіна?

Еллісон почала знімати з канапки скоринку. Здерла смужку; скрутила в м’ячик між великим і вказівним пальцями.

— Коли це сталося, ти була на подвір’ї, — продовжила Гаррієт, уважно спостерігаючи за сестрою. — Я в газеті в бібліотеці прочитала. Там написано, що ти весь час була надворі.

— Ти теж там була.

— Ну так, але я була ще зовсім мала. А тобі було чотири.

Еллісон здерла ще один шар скоринки й обережно їла її, не підводячи очей на Гаррієт.

— Чотири роки — це вже немало. Я майже все пам’ятаю, що зі мною було в чотири роки.

Тут з’явилася Іда Ру з тарілкою для Гаррієт. Обидві дівчинки затихли. Коли вона повернулася на кухню, Еллісон сказала:

— Гаррієт, будь ласка, дай мені спокій.

— Але мусиш же ти щось пам’ятати, — не вгавала Гаррієт, свердлячи Еллісон очима. — Це важливо. Подумай.

Еллісон наколола шматочок помідора на виделку, тоді з’їла його, акуратно покусуючи з країв.

— Послухай. Мені вчора дещо приснилося.

Еллісон злякано зиркнула на неї.

Гаррієт — яка, звісно ж, помітила цей проблиск уваги з боку Еллісон — обережно переповіла свій нічний сон.

— Думаю, він мені хотів щось сказати, — додала вона. — Напевно, я маю спробувати дізнатися, хто вбив Робіна.

Вона доїла сандвіч. Еллісон досі не зводила з неї очей. Еді — наскільки Гаррієт знала — помилялася в думці, що Еллісон дурна; просто було вкрай важко визначити, про що вона думає, і, щоб її не сполохати, обходитися з нею треба було дуже обережно.

— Я хочу, щоб ти мені допомогла, — сказала Гаррієт. — І Нюня би хотів, щоб ти