Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

Навіть для приголомшеної Гаррієт це стало новиною. Еді й тітки ніколи нікуди не їздили. Ліббі й за межами Міссісіпі майже не бувала; а якщо й доводилося податися кудись далі ніж за кілька кілометрів від дому, то що вона, що інші тітки потім цілими днями ходили пригнічені й настрахані. У води якийсь не такий смак, бурмотіли вони; і ліжка погані, у них неможливо спати; переживали, чи не залишили каву на вогні, переймалися домашніми рослинами й котами, хвилювалися, чи не зчиниться пожежа, чи ніхто не пробереться в їхні домівки й чи не станеться раптом Кінець світу, поки їх нема вдома. Їм доведеться користуватися вбиральнями на заправках — брудними, де невідомо ще які хвороби зачаїлися. У нетутешніх ресторанах нікого не хвилює, що в Ліббі безсольова дієта. А що як машина зламається? А якщо хтось захворіє?

— Поїдемо в серпні, — пояснила Еді. — У Чарльстон. На екскурсію по історичних домівках.

— Ти за кермом? — Хоч Еді й відмовлялася це визнавати, зір у неї був уже не такий гострий, як раніше: вона проїжджала на червоне, повертала ліворуч назустріч іншим автівкам і стопо­рилася в мертвій точці, коли перехилялася в бік заднього сидіння, щоб перекинутися слівцем зі своїми сестрами, які, нишпо­рячи в себе в торбинках у пошуках серветок і м’ятних льодяників, нічого не відали, як і сама Еді, про вимученого ­янгола-хоронителя із запалими очима, який з опущеними крилами снував навколо «олдсмобіля», на кожному повороті відвертаючи полу­м’яне зіткнення.

— Усі пані з нашого церковного товариства їдуть, — мовила Еді, діловито хрупаючи грінкою. — Рой Даял зі свого представництва «Шевроле» позичає нам автобус. І водія. Я би й своєю машиною поїхала, якби люди на шосе в ці часи не гасали, як ті навіжені.

— І Ліббі сказала, що поїде?

— Певна річ. А чому ні? Місіс Гетфілд Кін, місіс Нельсон Маклемор і всі її подруги теж їдуть.

— І Адді? І Тет?

— Певна річ.

— І вони хочуть їхати? Їх ніхто не змушує?

— Ми з твоїми тітками не молодшаємо.

— Слухай, Еді, — зненацька заговорила Гаррієт, ковтнувши повний рот печива. — Даси мені дев’яносто доларів?

— Дев’яносто доларів? — перепитала Еді, зненацька спалахнувши. — Певно що ні. Чого це раптом тобі знадобилося дев’я­носто доларів?

— Мама не внесла платіж вчасно, і в нас скінчилося членство в заміському клубі.

— А що ж такого в цьому заміському клубі?

— Хочу цього літа ходити туди плавати.

— То нехай той хлопчик Галл візьме тебе з собою як гостю.

— Не вийде. Гостей можна брати лише п’ять разів. А мені треба буде більше разів прийти.

— Не бачу сенсу платити дев’яносто доларів за заміський клуб, просто щоб користуватися там басейном, — сказала Еді. — В озері Селбі наплаваєшся донесхочу.

Гаррієт промовчала.

— Як цікаво. Цьогоріч табір щось пізно починається. Я думала, перший заїзд уже почався.

— Напевно, ні.

— Нагадай мені, — попросила Еді, — щоб я не забула їм сьогодні вдень подзвонити. Не розумію, що з тими людьми не так. Не знаєш, коли той малий Галл їде?

— Можна мені піти?

— Ти мені так і не розповіла, чим сьогодні зайнята.

— Йду в бібліотеку зареєструватися на читацьку програму. Знову хочу перемогти. — Вона подумала, що зараз не на часі пояснювати свою справжню мету на літо — не тоді, коли в розмові зависла тема табору на озері Селбі.

— Сподіваюся, у тебе все вийде, — сказала Еді, підводячись, щоб віднести чашку з-під кави до раковини.

— Еді, можна тебе дещо запитати?

— Залежно від того, що саме.

— Мого брата ж убили, правда?

Очі в Еді розфокусувалися. Вона відставила чашку.

— Як думаєш, хто це зробив?

Погляд Еді на мить замерехтів, а тоді — в одну мить — розлючено впився в Гаррієт. Минула одна неприємна мить (під час якої дівчинка буквально відчула, як над нею починає куритися, ніби вона — купка сухих трісок, що жевріють під променем світла), і Еді обернулася й поклала чашку в раковину. У тому синьому костюмі її талія здавалась дуже тонкою, а плечі — маслакуватими, наче у військової.

— Збирайся, — твердо відрізала вона, все ще не обертаючись до Гаррієт.

Гаррієт не знала, що сказати. Їй не було чого збирати.

Після нестерпної мовчанки в машині (протягом поїздки вона сиділа втупившись на шви оббивки, порпаючись у жмутку піни, що вибилася з бильця) Гаррієт не особливо мала настрій іти в бібліотеку. Але Еді з кам’яним виразом на обличчі чекала біля тротуару, тож у неї не залишилося вибору, окрім як піднятися сходами (сторожко, усвідомлюючи, що за нею стежать) і прочинити скляні двері.

Бібліотека здавалася порожньою. Місіс Фосет самотньо сиділа за переднім столом, гортала вечірні повернення книжок і попивала каву. То була дрібна кістлява жінка-пташка з коротким шпакуватим волоссям, блідими жилавими руками (вона носила мідні браслети, що начебто допомагали від артриту) і занадто гострими й близько посадженими очима, особливо зважаючи на те, що ніс у неї був радше дзьобатий. Більшість дітей її боялися: проте не Гаррієт, яка любила бібліотеку й усе з нею пов’язане.

— Гаррієт, привіт! — гукнула місіс Фосет. — Прийшла на читацьку програму зареєструватися? — Вона потягнулася під столом по плакат. — Правила знаєш, так?