Мак Карсегі - Османськими шляхами, Мак Карсегі

Розділ 16

Мурат з побратимами йшли попереду. Василь з підозрою позирав на кримчаків, а рука його не покидала рукояті пістоля. Немова не довіряв їм. Він взагалі був людиною такого штибу, яка все піддає сумніву. Міг покластися лише на перевірених людей. Колись це були Северин Наливайко та Іван Турок. Зараз це Богдан і, меншій мірі Лаврін, чи хтось з Дунаїв. А що завадить татарам завести козаків просто до рук, як би це зараз дивно не звучало, Девлета? Так вони зможуть спокутувати свою провини. Але Богдан дивився на це по іншому.

–Якого біса ми спускаємось з гір, замість того, щоб йти вгору? – насупившись, прошепотів Василь.

–Думаю, вони краще знають шлях, – спокійно знизав плечами Богдан.

–Мені б твою впевненість, – зітхнув Немова.

–Мурат – людина слова, людина честі.

–Багато для кого власна шкура важливіша за честь.

–Я б навіть сказав для більшості, – погодився Богдан.

–То чим же вони відрізняються від більшості? – хмикнув Василь.

–Ці двоє, – Богдан вказав кивками на Рафата та Мустафу, – на мою думку, нічим.

–Не обпектись би...

–Немає вибору, на даний час. Та й навряд чи у них є кращий шлях. Девлет не пробачить їм. Вже занадто велику травму він отримав. І наші голови – така собі ціна за власні. Та й не забувай, що їх щойно хотіли забити на смерть камінням.

–Якщо щось турбує, – оглянувся Мурат, – можете запитати напряму. Все ж ми тепер в одній упряжці. А я не дуже добре розумію вашу мову.

Немова буркнув щось собі під ніс.

–Чому спускаємось? – вирішив озвучити запитання, яке так муляла Василя, Богдан.

Мурат призупинився, дочекався поки порівняєть з козаками і уважно глянув у очі Богдану. Це був твердий та рішучий погляд, сповнений щирості.

–Тому, що далі шляху немає, – спокійно відповів кримчак. – Підіймемось вгору і потрапимо в пастку. До того ж самі себе туди заженемо. Не думаю, що цього ви бажаєте.

Богдана вдовольнила відповідь кримчака. Він злегка кивнув на знак згоди.

–То, хто це був? І, як ви умудрились втрапити до їхніх рук? – запитав козак.

–Потрапити у полон, переважаючим силам – не велика хитрість, – задумливо звів брови Мурат. – Нас оточили, коли ми сіли на привал. Було два шляхи: загинути в бою, або здатись. Я обрав друге. Думав, що зможу домовитись з людьми Девлета. Відкупитись якось. Але загоном командував рідний брат паші, Рахман.

–Відмовився від викупу? – насмішкувато глянув на кримчака Василь.

–Дарма потішаєшся, – закусив нижню губу Мурат. – Девлет в порівнянні з Рахманом – як немовля з людожером.

–Навіть так? – не припиняв Немова.

–Саме так, – втрутився в розмову Рафат, озираючись через плече. – Одного разу Рахман забив до смерті чоловіка голими руками лиш за те, що бідолаха якось не так на нього подивився. Я бачив на власні очі.

–Та це ще дрібниці, – підтримав побратима Мустафа. – Мені розповідали, що Рахман білував людину, після того, як вони на підпитку посперечались у заїжджому дворі. Незнайомець обізвав його байстрюком, а матір хвойдою. Наступного дня тіло бідолахи знайшли на площі. Розп’ятим. Шкіри на ньому не було геть зовсім. Залиті кров’ю м’язи і очі без повік. Казали, що коли до нього підійшли, щоб зняти з хреста та поховати, як це годиться, той застогнав. Він все ще був живим. В той час на площі з’явився Рахман зі своїми горлорізами. Він не дозволив позбавити обідчика життя. Не змилувався не зважаючи ні на що. Навіть благання дружини того чоловіка не допомогли. Краще б... – кримчак затнувся, важко ковтаючи слину.

–Що? – Василь уже не насміхався. Обличчя козака стало абсолютно серйозним та зосередженим. Про безлічі знущань та найжорстокіших катувань він чув, але це було чимось таким, що не вкладалось у голові.

–Рахмат наказав своїм посіпакам, – зітхаючи, продовжив Мустафа, – ґвалтувати жінку на очах умираючого чоловіка. Аж доки той не відійшов до Аллаха.

–А тоді обезголовив бідолашну. Просто на майдані. Власними руками стояв голову, – доповнив розповідь Рафат. – Його і Девлета усі бояться в Ак-Мечеті. Навіть бей остерігається божевільних братів.

–Він тримає їх, як собак на ланцюгах. Але ці міри безпеки зберігаються, в основному, на вседозволеності. Скажена тварина легко може і хазяїна укусити, – погодився Мурат. – То ж навіть після безлічі свавільств Рахмана, його жодного разу не було покарано.

–Веселі події відбуваються у Ак-Мечеті, – потер потилицю Богдан. – Тоді чому ж для вас була приготована така, за мірками того нелюда, лояльна кара. Розумію, що бути забитим камінням – далеко не легка смерть. Але все ж Рахман міг придумати щось більш, як би то мовити, вишукане.

–Лише одному Аллаху відомо, що для нас готував Рахман, – закрутив головою Мурат. – Але ми – це ще пів біди. Уявляєш, що чекає на тебе, якщо втрапиш до його рук?

–Не втраплю, – твердо відповів Богдан. – Помру, а не втраплю.

–Якщо до такого дійде, краще так і зроби. Це буде куди простіше, ніж хворі вигадки катувань того нелюда.

Загін спустився донизу. Кримчаки повели козаків, якоюсь іншою стежиною. Вужчою, але досить комфортною, як для людей так і для коней. Вони зробили досить велику дугу на схід, огинаючи пагорб і знову почали рухатись вгору. Це вже більше скидалось на тракт. Вимощена дрібним камінням дорога виявилась досить широкою та пологою. Не важко було зрозуміти, що це один з головних торгових шляхів, який веде на іншу сторону Кримскіх гір.

Василь знову виглядав напруженим. Він не довіряв кримчакам. А дорога, якою вони йшли викликала ще більше підозр. Замість того, щоб рухатись якимось манівцями, намагатись бути менш помітними, загін поводив себе, як на марші. Так, немов би вони – армія, або хоча б сотня, а не п’ятеро людей, яких зараз розшукують найжорстокіші люди Ак-Мечеті.

–Скількох вояків може зібрати навколо себе Рахман? – запитав Богдан.

–Не знаю, – знизав плечами Мурат. – Скільки б не зібрав, їх все рівно буде значно більше. А зважаючи на те, що він уявлення не має, яка кількість ворогів напали на нього, то можна припустити, що Рахман скличе усіх кого зможе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍