Мак Карсегі - Османськими шляхами, Мак Карсегі

–Може й так, – знизав плечами, – але вони не сподіваються нападу і не знають нашої кількості. Створимо для них ілюзію. Обман.

Василь зітхнув. Він розумів, що це хороша можливість скоротити кількість переслідувачів і відірватись від них. Можна було й піти тихцем, але люди Девлета точно б їх наздогнали. Цього ж разу, навіть не зважаючи на час потрачений на захоплення Мурата та його людей, кримчаки без особливих зусиль майже впритул наблизились до них.

Богдан, зробивши добру дугу, обійшов галявину з іншого боку і зачаївся приглядаючись до кримчаків. Вельможа ще кілька разів ударив Мурата по обличчі так сильно, що той обвис. Лише мотузки тримали його на напів зігнутих ногах.

Тричі заголосив пугач. Це і був сигнал для Василя, що можна починати. Хто у кого буде стріляти вирішили заздалегідь. Щоб бува не витратити лишньої кулі.

Першим вистрелив Василь. Вельможа схопився за плече, ближче до шиї, заточився і упав на землю. Одразу ж гримнула Богданова гвинтівка. Після цього гахнули пістолі. Усі кулі досягли намічених цілей. Не всі однаково ефективно, але кримчаки розгубились.

Богдан швидко змінив своє місце положення, як і Василь. Обоє вхопили свої луки. Стріли, хай і були менш ефективними, зате, щоб стріляти, потрібно зовсім мало часу для заложування їх на тятиву.

–Смолоскипи! – врешті зарепетував хтось із кримчаків. – Загасіть смолоскипи.

Коли вони згасли, стало абсолютно темно. Знадобилось трохи часу, щоб очі звикли до реалій. В цей проміжок, що Василь, що Богдан, знову перемістились. Оскільки вони з самого початку знаходились у темряві, їм вдалось швидше адаптуватись. Хай і побачити хоч щось чітко було важко, все ж обриси людей і високі стовпи проглядались досить добре. Стріли продовжували летіти у кримчаків. Ті почали відстрілюватись, але це радше були панічні дії, аніж організований захист. Усі кричали наперебій, час-від-часу зойкуючи від поранень. А козаки, немов хижі птахи, що кружляють над здобиччю, міняли власне місце положення, випускали по кілька стріл і знову займали нові позиції.

Страх має великі очі. Не маючи змоги розгледіти противника, не усвідомлюючи навіть приблизно його кількості, кримчаки почали рятуватись втечею. Вцілілі мчали щодуху стежиною, яка вела до порятунку. Поранені кинулись слідом. Хтось накульгував, хтось заледве тримався на ногах. Але всі, як один, намагались як найшвидше покинути зловісну для них галявину.

Якийсь час козаки сиділи тихо. Вони перезарядили зброю та чекали, що кримчаки все ж повернуться. Завжди потрібно бути готовим до всього. Навіть найнеочікуванішого.

Знизу долинали стогони. Важко було сказати полонені це, чи недобиті, важко поранені, вояки.

–Мурате, – врешті наважився окликнути свого ватажка хтось із полонених.

По голосу, Богдану здалось, що це Рафат.

–Що? – простогнав у відповідь ватажок.

–Як ти?

–Живий.

–Що це було? – почувся голос Мустафи.

–Правильно запитувати – хто, – виправив Мурат. – Думаю незадовго дізнаємось.

–Може розбійники? – припустив Рафат.

–Не схоже, – не погодився Мурат. – Вони б не відпустили так просто людей Девлета. Для них кожен – великий заробіток. Продали б на галери, ще й на зброї заробили б не аби яку копійку.

–Може пішли уже? – прислуховуватися до того, що відбувається навколо Рафат.

–Уже прийшли, – прорізав пітьму голос Богдана. А тоді кресало висікло кілька іскор і загорівся смолоскип у руках козака.

–От шайтан, – сплюнув Мурат. – Ви, що тут робите?

–Та от думаємо чи звільняти вас, чи так залишити?

–Це через тебе і твою дурість нас полонили, – фиркнув Рафат.

–То чого ж ви, браві вояки, так легко потрапили до рук ворога? – поруч з Богданом з’явився Василь.

–Ти диви’ які, – скривився Мустафа. – Потрібно було вас ще тоді порішити, коли Девлету руки відтяв. То й біди б не було.

–Девлет і є біда. Був... – уточнив насмішкувато Богдан. – Та не про це зараз. Є ділова пропозиція.

–Слухаю тебе, невірний, – глянув з-під лоба на козаків Мурат.

–Нам потрібно на той бік гір. Ми звільняємо вас, ще доплачуємо щедро і ви нас проводите через хребет. Згода?

–Може б ти нас просто розв’язав і не ставив умов? – зашипів Рафат.

–Не в тому ви зараз положенні, соколики, – перехрестив руки на грудях Василь, – щоб умови свої ставити.

–Як ні то й ні, – махнув рукою Богдан. – Немає чого силувати. Ми звільнено вас та й квити.

Він не став дочікуватись відповіді. Підійшов до Мурата і розрізав міцно зв’язану мотузку. Кримчак хотів зробити крок, але оступився і мало не впав. Богдан підхопив його, допомігши встояти.

–Зброю убитих можете забрати собі, – сказав він. – Ви вільні.

Богдан подав ножа Мурату, щоб той сам звільнив своїх побратимів.

Кримчаки розминали занімілі кінцівки і розходжували, немовби набиті соломою ноги. Що Рафат, що Мустафа з-під лоба поглядали на козаків.

–Ось, – наблизився до Богдана Мурат, подаючи ножа рукояттю до переду.

Козак мовчки взяв свою зброю і сховав до піхов.

–Я згоден, – кивнув Мурат. – Ми проведемо вас через гори.

–Що!? – мало не в один голос обурились Рафат та Мустафа.

Та ватажок продовжив:

–Але за оплату. Нам тепер також тут спокою не буде. Подамося до Кафи, або й в Османську імперії, за Чорне море.

–Тоді нам по дорозі.

Богдан з Муратом потиснули руки на знак того, що вони домовились.