Мак Карсегі - Османськими шляхами, Мак Карсегі

–А це кілька сотень, – підтвердив Рафат.

–Знаючи норов цього божевільного, – задумливо оглянувся Мустафа, немов би остерігався, що за спиною ось-ось з’являться переслідувачі, – він душу дияволу віддасть, а нас розшукає.

–Всяке може бути, – поправив довгі вуса Немова. – Але, щоб цьому запобігти, потрібно було б рухатись швидше. Бо йдемо ми, як на прогулянці. Повільно, як слимаки.

Мурат розумів, що претензії козака спрямовані до нього. Кримчак розуміюче закивав і відповів:

– Маємо два варіанти: один простий та швидкий, інший складний та повільний.

–Питання в тому, який з них безпечний? – очі Богдана звузились, немов би він до чогось приглядався.

–Перший – купити в одному з гірських поселень коней і йти перевалом, не звертаючи. Якщо Рахман буде переміщатись з кількома сотнями воїнів, навряд чи зможе нас наздогнати. Сам розумієш, така кількість – це вже, хоч і невелике, але військо. Другий – залишити коней та піти стежками. У обох варіантів є, як і переваги, так і недоліки.

На мить запала тиша, яка мала б означати, що всі очікували від Мурата роз’яснень. І кримчак продовжив свою розповідь.

–Дорога через гори вузька, що нам на руку. Ми, безумовно відірвемося і вийдемо на побережжя із запасом часу. Це перевага. Але на довгому марші до Кафи, де місцевість не обмежуватиме рух великого загону, Рахман, швидше за все, нас наздожене. У вас коні непогані. Але ми сядемо на кляч. Селяни не мають хороших скакунів.

Другий варіант – йти манівцями, забезпечить безпеку до того часу, поки нам, рано чи пізно, не доведеться спуститись з гір. Рахман про це уже буде знати і намагатиметься нас перехопити. Чи вдасться це йому? Хто знає? Можливо він і загубить нас. Все ж стежок, які ведуть на інший бік гір, багато. Але піші, ми станемо легкою здобиччю для нього.

–Якщо він зрозуміє, що ми пішли пастушим стежками, переконається, що нас мало, – шмигнув носом Мустафа.

–Він у будь якому випадку дізнається, – нахмурився Немова.

–Так і є, – погодився Мурат.

Богдан задумався, вглядаючись у небо, яке починало темніти. Він знав, що легко не буде, розумів, що на чужих землях на нього чекає безліч труднощів і був готовий до них. Та в першу чергу, Богдан прийшов сюди за своїми рідними. Кожен згаяний день ускладнюватиме пошуки його донечки та синочка.

–Скільки днів мине, якщо підемо стежками? – запитав козак.

–З десяток, – знизав плечами Мурат. – Може й більше. На все воля Аллаха.

–На все воля Божа, – прошепотів собі під ніс Богдан, а тоді знову глянув на кримчака. – А верхи, через перевал?

–Через день будемо на іншому боці.

–Тоді вибір очевидний, – твердо сказав козак. – Не будемо гаяти часу.

Акурат перед смерком, Мурат привів загін в якесь зовсім невеличке поселення, розкидане поміж пагорбів. Подорожні заледве знайшли трьох коней, яких можна було б осідлати. Їхні власники спочатку на відріз відмовлялись продавати тварин, але запропоновані козаками гроші, втричі більші, ніж заплатив би будь хто інший, переконали власників. Після щедрої оплати знайшлось і хороше місце для ночівлі та провіант.

Мешканці поселення поводились обережно, навіть боязливо. Хоч їм і доводилось часто бачити на цьому шляху людей різних національностей, але двійко християн, хоч і були одягнені, як купці, зовсім на них не походили. Трішки заспокоювала присутність земляків і хороша оплата. Все ж озброєні люди могли б і силою змусити віддати коней та харчі. А ці платять. Ще й достойно.

З першим промінням сонця загін рушив далі в дорогу. Не можна було гаяти часу, адже всі прекрасно розуміли, що Рахман йде слідом. Йде по їхні голови. Надіятись на те, що в тій перестрілці на галявині його поранили, не було сенсу. Мурат сказав, що Рахмана серед того загону не було. Він мав під’їхати безпосередньо на страту.