Джордж Мартін - Танок драконів

— Брати Озні не стоятимуть осторонь, спостерігаючи, як він помирає,— попередила Серсі.

— Я здогадався. І тому вони обидва арештовані.

Це, здалося, приголомшило Серсі.

— За які злочини?

— За перелюб з королевою. Його святість каже, ти зізналася, що спала з ними обома,— чи ти забула?

— Ні,— почервоніла вона.— І що ти з ними зробиш?

— Якщо визнають провину — поїдуть на Стіну. Якщо заперечуватимуть — нехай постануть перед сером Робертом. Таких людей не можна підносити так високо.

— Я...— схилила голову Серсі,— я їх переоцінила.

— Схоже, ти багато кого переоцінила.

Він хотів ще дещо додати, але повернулася темнокоса круглощока послушниця й мовила:

— Мілорде, міледі, даруйте за втручання, але внизу чекає гонець. Великий мейстер Пайсел дуже простить лорда-регента спуститися негайно.

«Чорні слова на чорних крилах,— подумав сер Кеван.— Штормокрай упав? Чи це звістки з півночі від Болтона?»

— Можливо, це новини про Джеймі,— сказала королева.

Довідатися це можна було тільки в один спосіб. Сер Кеван підвівся.

— Перепрошую, мушу йти.

Перш ніж вийти, він опустився на одне коліно й поцілував небозі руку. Якщо німотний велет підведе її, можливо, це останній поцілунок у її житті.

Гінцем виявився хлопчик років вісьмох-дев’ятьох, так тепло закутаний, що нагадував ведмежатко. Трант не пустив його до Мейгорової тверджі, а змусив чекати на підйомному мосту.

— Іди грійся, малий,— промовив сер Кеван, тицяючи йому в руку пенні.— Я сам знаю дорогу в гайворонник.

Сніг нарешті припинився. За завісою рваних хмар плив місяць-повня — круглий і білий, як сніжка. Сяяли далекі холодні зорі. Коли сер Кеван перетинав внутрішній двір, замок здавався чужим: усі фортеці й вежі відростили крижані ікла, а знайомі доріжки зникли під білим покривалом. В одному місці серові Кевану під ноги впала бурулька завдовжки зі спис. «Осінь на Королівському Причалі,— подумав він.— А яка ж вона на Стіні?»

Двері відчинила служниця — худенька дівчинка в підбитій хутром мантії, завеликій на неї. Сер Кеван потупав ногами, обрушуючи сніг, скицув плаща і віддав їй.

— Великий мейстер Пайсел чекає на мене,— оголосив він. Дівчинка кивнула, серйозна й мовчазна, і вказала на сходи.

Просторі Пайселові покої, які містилися під гайворонником, були забиті стійками з зіллям, мастями й настоянками і полицями з книжками і сувоями. Як на сера Кевана, тут завжди було надто гаряче. Але не сьогодні. Коли він переступив поріг, тут було відчутно холодно. Від вогнища в коминку лишився тільки попіл і пригаслий жар. Тут і там проливали тьмяне світло поодинокі мерехтливі свічки.

Решта простору тонула в темряві... й тільки під відчиненим вікном у сяйві місяця поблискували сніжинки, танцюючи на вітру. На підвіконні, настовбурчивши пір’я, тинявся крук — білий, величезний. Такого великого крука Кеван Ланістер у житті не бачив. Він був більший, ніж мисливські соколи в Кичері Кастерлі, більший за найбільшу сову. У кружлянні снігу, у місячному сяйві він, здавалося, весь срібний.

«Не срібний. Білий. Птах білий».

Білі круки з Цитаделі не носять листів, як їхні чорні брати. Зі Старгорода вони вилітають з єдиною метою: сповістити про зміну сезону.

— Зима,— промовив сер Кеван. Це слово вихопилося в повітря білою хмаркою. Він відвернувся од вікна.

І тут йому в груди, між ребер, врізалося щось тверде, немов кулак велета. У нього аж дух вибило, й він поточився назад. Білий крук злетів у повітря, білими крилами зачепивши по голові сера Кевана, який напівприсів-напівупав на підвіконня. «Що... хто...» В грудях у нього майже по саме оперення засіла арбалетна стріла. «Ні. Ні, так загинув мій брат». Навколо стрижня вже просочувалася кров.

— Пайселе,— збентежено пробурмотів сер Кеван,— допоможіть... я...

І тут він його побачив. Великий мейстер Пайсел сидів за столом, поклавши голову на товстий том у шкіряній шабатурці. «Спить»,— подумав Кеван... але, кліпнувши, побачив велику червону рану на плямистому черепі старого й калюжу крові, яка заплямувала сторінки книги в нього під головою. Навколо свічки розлетілися шматочки крові й мозку — острівці в калюжі розплавленого воску.

«Він просив вартових,— подумав сер Кеван.— Слід було приставити до нього гвардійців». Може, Серсі від самого початку мала рацію? Це все — справа рук племінника?

— Тиріоне! — погукав він.— Де...

— Далеко,— відповів віддалено знайомий голос.

У тіні книжкової шафи стояв чоловік — опасистий, блідолиций, з округлими плечима,— стискаючи у м’яких напудрених руках арбалет. На ногах він мав шовкові капці.

— Вейрисе?

— Пане Кеване,— відклав євнух арбалет,— пробачте мене, якщо зможете. Я не бажав зла вам особисто. Це було зроблено не з лихих намірів. Це заради королівства. Заради дітей.

«У мене теж є діти. У мене є дружина. Ох, Дорна!» Сера Кевана затопив біль. Він заплющив очі, знову розплющив.

— У замку... у замку сотні ланістерівських гвардійців...

— Але, на щастя, жодного в кімнаті. Мені дуже прикро, мілорде. Ви не заслужили помирати на самоті в таку холодну темну ніч. Таких, як ви, багато: гарних людей на поганій службі... але ви загрожуєте повиправляти все, що накоїла королева, помирити Небосад і Кичеру Кастерлі, переконати Віру підтримати вашого маленького короля, об’єднати Сім Королівств під керівництвом Томена. Отож...

Повіяв вітер. Сер Кеван затрусився.

— Вам холодно, мілорде? — запитав Вейрис.— Ще раз пробачте мене. Великий мейстер, помираючи, випорожнився, і сморід був такий, що я мало не задихнувся.

Сер Кеван спробував підвестися, але всі сили його покинули. Він не відчував ніг.

— Я вирішив, що арбалет пасуватиме якнайкраще. У вас було з лордом Тайвіном стільки спільного, що чому б і не це? Ваша небога подумає, що вас убили Тайрели, можливо, за згоди Куця. Тайрели підозрюватимуть її. Хтось обов’язково в усьому звинуватить дорнян. Сумніви, розбрат і недовіра розхитуватимуть владу малолітнього короля, а в цей час Ейгон підніме над Штормокраєм свій прапор, і лорди королівства об’єднаються навколо нього.

— Ейгон? — перепитав сер Кеван, спершу нічого не зрозумівши. А тоді він пригадав. Немовля, сповите в малиновий плащ, весь у плямах крові й мозку.— Мертвий. Він мертвий.

— Ні,— промовив євнух, і його голос здався наче нижчим.— Він тут. Ейгона почали готувати правити державою ще до того, як він зробив перший крок. Він учився військової науки, як і належиться лицареві, але це тільки частина його освіти. Він читає і пише, знає кілька мов, він студіював історію, право, поезію. Щойно він достатньо