Джордж Мартін - Танок драконів

перелякано іржати. Тоді вершник немов збудився зі сну, розвернув коня й учвал погнав через високі трави.

Дані провела його поглядом. Щойно стихнув тупіт копит, вона почала кричати. Гукала, поки не захрипла... але Дрогон прилетів, видуваючи з ніздрів клуби диму. Трава клонилася перед ним. Дані застрибнула йому на спину. Від неї смерділо кров’ю, потом і страхом, але це не мало значення.

— Щоб рухатися вперед, я маю повернутися назад,— промовила вона, стискаючи голими ногами шию дракона. Дані підбила його п’ятами, і Дрогон рвонув у небо. Батіг загубився, тож вона, стукаючи його долонями і п’ятами, змусила його повернути на північний схід, куди поїхав розвідник. Дрогон не опирався: можливо, занюхав страх комонника.

За лічені хвилі вони проминули дотрака, який скакав далеко внизу. Праворуч і ліворуч Дані побачила плями обгорілої попелястої трави. «Дрогон тут уже бував»,— збагнула вона. Сліди його полювання поцяткували зелене трависте море, наче низка сірих острівців.

Внизу показався велетенський табун. Серед коней було зо два десятки вершників, але вони, угледівши дракона, миттю розвернулися й кинулися тікати. Коли табун накрила тінь, коні теж кинулися врозтіч — летіли через траву, вкриваючись білою піною, копитами толочачи землю... та хай як швидко скачуть коні, літати вони не вміють. Незабаром один кінь почав відставати. Дракон, заревівши, пірнув униз — і знагла бідолашну тварину охопило полум’я, але вона все одно продовжувала скакати й іржати, поки Дрогон не впав на неї і не зламав їй карк. Дані щосили стискала драконову шию, щоб не з’їхати.

Туша була занадто важка, щоб тягнути її назад у лігво, тож Дрогон зжер її просто там, віддираючи шматки обгорілого м’яса, а навколо нього горіли трави, в повітрі густо висів дим, смерділо паленим кінським волоссям. Голодна Дані зісковзнула з його спини й почала їсти разом з ним, голими обпеченими руками відриваючи з мертвого коня шматки димного м’яса. «У Міріні я, королева в шовках, вишукано їла фаршировані фініки і ягня в меду,— пригадалося їй.— І що подумав би про мене мій шляхетний чоловік, побачивши мене зараз?» Гіздар, без сумніву, вжахнувся б. А от Дааріо...

Дааріо б розреготався, відкраяв шмат конини своїм арахом і присів би їсти поряд з Дані.

Коли небо на заході стало кольору кривавого синця, Дані почула тупіт копит. Вона підвелася, витерла руки об подерту сорочку й стала поряд з драконом.

І коли з диму виїхало півсотні кінних воїнів, саме такою і побачив її хал Джако.

Епілог

— Я не зрадник,— заявив лицар Гнізда Грифонів.— Я відданий королю Томену і вам.

Його слова підкреслювало безперервне крапання — крап-крап-крап: сніг, танучи, збігав з плаща й калюжею збирався на підлозі. На Королівському Причалі сніжило майже цілу ніч: намело по кісточки. Сер Кеван Ланістер щільніше загорнувся в плащ.

— Це ви так кажете, сер. Словеса — це суховій.

— Тоді дозвольте мені це довести мечем,— сказав Ронет Конінтон, і в світлі смолоскипів його довге руде волосся й борода зблиснули вогнем.— Пошліть мене воювати проти мого дядька — і я привезу вам його голову, і голову його фальшивого дракона також.

Уздовж західної стіни тронної зали вишикувалися ланістерівські списники в малинових плащах і в напівшоломах з левами на гребенях. Тайрелівські вартові в зелених плащах стояли навпроти. У тронній залі було відчутно холодно. Хоча тут не було ані королеви Серсі, ані королеви Марджері, їхня незрима присутність отруювала повітря, як привиди на святі.

За столом сиділо п’ятеро членів малої королівської ради, а Залізний трон розкарячився, немов здоровезне чорне чудовисько, і його шпичаки, пазурі й леза ховалися в тінях. Кеван Ланістер спиною відчував його присутність — сверблячку між лопатками. Легко було уявити на тому троні старого короля Ейриса, який сердито позирає вниз, а з чергової свіжої рани в нього цебенить кров. Але сьогодні трон порожній. Томенові тут нема чого робити. Нехай краще побуде з матір’ю. Тільки Семеро знають, скільки ще лишилося матері й синові разом до суду... й можливої страти.

— За вашого дядька і його фальшивого хлопця ми візьмемося у свій час,— заговорив Мейс Тайрел. Новий королівський правиця сидів на різьбленому дубовому троні у формі руки: цей безглуздий доказ свого марнославства його милість поставив тут того дня, коли сер Кеван погодився віддати йому посаду, якої він так прагнув.— А ви побудете тут, поки ми не підготуємося до походу. Тоді й отримаєте шанс довести свою відданість.

Сер Кеван з цим не сперечався.

— Проведіть сера Ронета назад у його покої,— промовив він. «І подбайте, щоб він там і лишався»,— міг би додати він, але це було зрозуміло і без слів. Хай як протестував лицар Гнізда Грифонів, а він залишався під підозрою. Перекупних мечів, які висадилися на Півдні, очолює начебто його родич.

Коли Конінтонові кроки стихли, великий мейстер Пайсел важко похитав головою.

— Колись на тому місці, де щойно стояв хлопчина, стояв його дядько, запевняючи короля Ейриса, що принесе йому голову Роберта Баратеона.

«На старість отак завжди. Все, що людина бачить або чує, нагадує їй щось, що вона бачила або чула замолоду».

— Скільки вояків приїхало з сером Ронетом у місто? — запитав сер Кеван.

— Двадцять,— відповів лорд Рендил Тарлі,— більшість із них — колишній загін Грегора Клігана. Їх віддав Конінтону ваш небіж Джеймі. Закладаюся: хотів їх здихатися. Вони і дня не пробули в Дівоставі, коли один з них когось убив, а іншого звинуватили у зґвалтуванні. Першого довелося повісити, а другого оскопити. Якби залежало від мене, я б їх усіх відіслав у Нічну варту, і Конінтона разом з ними. На Стіні таким покидькам і місце.

— Пес схожий на господаря,— промовив Мейс Тайрел.— Я згоден: їм би личили чорні плащі, В міську варту я таких людей не допущу.

До золотих плащів додалася сотня його власних небосадських вояків, однак було очевидно: його милість не збирається врівноважувати їхню кількість ніякими західняками.

«Що більше я йому даю, то більше він хоче». Кеван Ланістер почав розуміти, чому Серсі так незлюбила Тайрелів. Але зараз не час починати відкриту сварку. Рендил Тарлі й Мейс Тайрел прийшли на Королівський Причал з військами, в той час як більша частина потуги дому Ланістерів залишалася у приріччі, швидко танучи.

— У Гори-на-коні завжди були добрі бійці,— примирливим тоном промовив сер Кеван,— а нам потрібен кожен мечник у війні проти перекупних