Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

добряче таки пошарпалось у дорозі, проте на ньому була ще зовсім свіжа стрічечка Почесного легіону; така сама стрічка була і в петлиці його костюма. За тією прикметою, та ще із того, як він вимовляв слова, звертаючись до візника, той чоловік, звісно ж, був француз. Доказом того, що він уродився у країні універсальної мови, було ще й те, що італійською він знав тільки слова, що використовуються в музиці, котрі, як ото «goddam» Фігаро, можуть заступити собою всі тонкощі будь-якої мови.

— Allegro! — казав він візникові під час кожного підйому.

— Moderate! — казав під час кожного спуску.

А тільки Господь знає, скільки підйомів і спусків на шляху із Флоренції до Рима, якщо братися через Аквапенденте!

До речі, ті слова викликáли страшенний регіт у тих, до кого він звертався.

Угледівши Вічне місто, тобто добившись до Сторти, звідкіля вже видно Рим, подорожанин не відчув тієї захопливої цікавості, що змушує кожного чужинця звестися в колясі, щоб побачити славетний купол собору Святого Петра, який видно передовсім, коли під’їжджаєш до Рима.

Ні, він тільки дістав із кишені гаманця, а з гаманця — складений учетверо аркуш, якого він шанобливо й обережно розгорнув, а потім знову згорнув, сказавши тільки:

— Чудово, вона тут.

Повіз минув браму Пополо, завернув ліворуч і зупинився біля готелю «Лондон».

Наш давній знайомець, маестро Пастріні, зустрів мандрівника на порозі, із капелюхом у руці.

Мандрівник вийшов із ридвана, замовив добрячий обід і спитався, де міститься банкова компанія «Томсон і Френч», про що йому відразу ж сказали, тому що то була одна з найславетніших банкових компаній у Римі.

Розташована вона була на Банковій вулиці, неподалік від собору Святого Петра.

Як і скрізь, у Римі прибуття поштового ридвана привертає загальну увагу. Декілька юних нащадків Марія та Ґракхів, босоногих, із продертими ліктями, та взявшись у бік однією рукою, а іншу мальовничо закинувши за голову, розглядали мандрівця, ридван і коней; до тих вуличних хлопчаків, юних громадян Вічного міста, долучилося з півсотні роззяв, віропідданців його святості, із тих, котрі ото знічев’я плюють із мосту Святого Янгола в Тибр, милуючись тим, як ідуть кола по воді, — звісно, коли в Тибрі є вода.

Оскільки вуличні дітлахи в Римі й роззяви щасливіші від паризьких, бо розуміють усі мови, надто ж французьку, то вони почули, що мандрівник винайняв кімнату, потім замовив обід і врешті спитався адресу банкової компанії «Томсон і Френч».

Тож як він вийшов із готелю в супроводі обов’язкового чичероне, від гурту роззяв відокремився чоловік, якого не помітив ні мандрівник, ні, здається, його проводар і попрямував за ним, тримаючись на певній відстані й пильнуючи за ним так спритно, що втер би носа будь-якому паризькому нишпорці.

Француз так поспішав відвідати банкову компанію «Томсон і Френч», що не захотів чекати, поки запряжуть коней, і ридван мав наздогнати його дорогою чи вже чекати біля дверей банку.

Проте дорогою ридван не наздогнав його.

Француз пішов у банк, проводар лишився чекати в передпокої, де відразу ж звів балачку з кількома особами без певної праці чи радше такими, що беруться до всього, що їм скажеш, — у Римі вони завжди вештаються під банками, коло церков, у руїнах, у музеях і в театрах.

Разом із французом увійшов і той чоловік, що відокремився від гурту роззяв; француз подзвонив коло віконця контори і ввійшов до першої кімнати; його тінь прослизнула за ним.

— Я можу бачити панів Томсона і Френча? — запитав мандрівець.

Службовець, що поважно сидів у першій кімнаті, подав знак, і підійшов лакей.

— Як про вас доповісти? — запитав він, збираючись попровадити із собою чужинця.

— Барон Данґляр.

— Прошу вас.

Двері відчинилися, і лакей із бароном зникли за ними.

Чоловік, що увійшов услід за Данґляром, сів на лаву для відвідувачів.

Хвилин із п’ять службовець писав; упродовж тих п’яти хвилин чоловік сидів на лаві, зберігаючи глибоке мовчання, і навіть не поворухнувся.

Нарешті службовець перестав рипіти пером; він звів голову, уважно роззирнувся довкруги і, впевнившись, що вони самі, сказав:

— А, це ти, Пеппіно?

— Ага! — коротко відказав той.

— Ти відчув, що цей товстун чогось вартий?

— Цього разу нашої заслуги тут нема, нас попередили.

— То ти знаєш, чому він сюди прийшов?

— Ще б пак! Він прийшов по гроші; треба тільки дізнатися, яка там сума.

— Зараз дізнаєшся, друже.

— Чудово; тільки, прошу тебе, не бреши, як ото минулого разу!

— Ти це про що? Про того англійця, який нещодавно отримав три тисячі екю?

— Ні, у нього справді було три тисячі, ми їх у нього знайшли. Я кажу про того російського князя.

— А що?

— А те, що ти сказав нам про тридцять тисяч ліврів, а ми знайшли тільки двадцять дві.

— Либонь, кепсько шукали.

— Його обшукував сам Луїджі Вампа.

— Тоді він або виплатив борги…

— Росіянин?

— Або ж розтринькав ті грошенята.

— Може, і так.

— Не може, а напевне; та нехай-но я піду та гляну, а то француз отримає гроші, а я й не знатиму скільки.

Пеппіно кивнув і, діставши з кишені вервицю, почав бурмотіти молитви, а службовець подався тими дверми, що за ними зник і лакей із бароном.

Ще й десяти хвилин не спливло, як службовець повернувся із сяючим обличчям.

— Та й що? — поспитався Пеппіно.

— Alerte, alerte![72] — сказав службовець. — Незлецькі грошенята!

— Мільйонів п’ять чи шість.

— Авжеж. То ти знав?

— За розпискою його ясновельможності графа Монте-Кріс­то.

— Ти хіба знаєш пана графа?

— І з кредитом у Римі, Венеції й Відні.

— Правильно! — вигукнув службовець. — Звідки ти все це знаєш?

— Я ж казав тобі, що нас попередили заздалегідь.

— Нащо ж ти запитував мене?

— Щоб упевнитися, що це той самий чоловік.

— Це він і є… П’ять мільйонів. Незлецько, еге ж, Пеппіно?

— Так.

— У нас із тобою ніколи стільки не буде!

— Хоч як воно там буде, — розважливо сказав Пеппіно, — щось і нам перепаде.

— Цить! Ось він іде.

Службовець знову взявся до писання, а Пеппіно — до вервиці; і коли двері відчинилися, один писав, а інший молився.

З’явився радісний Данґляр і банкір, що провів його до дверей.

Услід за Данґляром спустився сходами й Пеппіно.

Як і домовлено було, біля дверей банкової компанії «Томсон і Френч» стояв ридван. Чичероне, що був дуже запобігливий чоловічок, відчинив дверцята.

Данґляр плигнув у ридван з легкістю двадцятирічного парубка.

Чичероне зачинив дверцята і сів на передку біля візника.

Пеппіно причепився ззаду.

— Може, ваша ясновельможність хоче оглянути собор Святого Петра? — запитав чичероне.

— А навіщо?

— А щоб подивитися.

— Я приїхав до Рима не задля того, щоб дивитися, — відказав Данґляр і тихенько докинув зі своєю захланною посмішкою: — А щоб одержати.

І помацав свого гаманця, у якого допіру поклав акредитив.

— Тоді ваша ясновельможність прямує…

— У готель.

— У готель Пастріні, — сказав чичероне візникові.

І ридван помчав зі швидкістю власного повозу.

За десять хвилин барон