Астольф де Кюстін - Правда про Росію, Астольф де Кюстін

І я не мав би вказати на стільки брехень, стільки небезпек, стільки загроз? Ні, ні, краще було мені помилятися та говорити, ніж бачити правильно та мовчати. Якщо потрібна відвага, щоб розказати про те, що я бачив, то злочином було б ховати це.

Москалі не відповідатимуть мені; вони скажуть: «Чотири місяці подорожі, він не добре бачив».

Це правда, я бачив мало, але я зрозумів багато.

Або вони зроблять мені честь запереченнями, вони відкидатимуть факти, факти — сирий матеріал кожного звіту, які звикли вважати за ніщо в Петербурзі, де минуле, як і майбутнє та сучасне, є до диспозиції володаря. Бо, ще раз, москалі не мають нічого свого крім слухняности та наподібнювань; керування їхнім розумом, їхніми поглядами, їхньою свобідною волею — все це належить суверенові. У Росії історія творить частину посілостей корони, вона моральна власність володаря так, як люди та землі творять його матеріальну власність; її держать у коморі разом із царськими скарбами та з неї показують лише те, що хочуть зробити відомим, Спогади про те, що діялося вчора, є власністю імператора; він змінює відповідно до свого бажання літописи країни та щоденно роздає своєму народові історичні правди, які згоджуються з вигадками моменту. Ось як Мінін та Пожарськйй, герої забуті від двох сторіч, були зненацька відкопані та стали модні у хвилини інвазії Наполеона. Це тому, що в цей саме момент уряд дозволяв на патріотичний ентузіазм».

Знову таки, як ці слова, написані 115 років тому, чудово надаються до сучасної московської дійсності, хоч би й з 1941-1958 років.

Далі Кюстін спиняється над синодальною московською вірою та подає на кількох сторінках історію виступу Чаадаева, його «Філософічний лист», який з гострим засудженням урядової релігії Росії появився в жовтневій книзі московського часопису «Телескоп» та викликав нечуваний у цій країні скандал.

Багато дечого із спостережень де Кюстіна над московським православієм залишилося актуальним і досі. От хоч би такі його слова:

«Ця церква є мертва, однак, якщо судити на основі того, що діється в Польщі (тут маркіз має на увазі всі країни на захід від кордонів Польщі, з-перед 1772 року, отже не стільки саму Польщу, як Правобережну Україну та Білорусь. В іншому місці своєї книги — лист тридцять третій, від 23-го серпня 1839 року — маркіз називає такі країни Східної Європи, як Волинь, Україна, Росія, Польща), то вона може стати переслідувачем у той час, як ще не має ані досить великих чеснот, ані досить великих талантів, щоб здобувати розумом. Одним словом, російській церкві бракує того самого, що цілій країні: свободи, без якої зникає дух життя та гасне світло.

Далі у своєму «резюме подорожі» він присвячує кілька сторінок Чаадаеву та прикрій долі цього філософа, що стрінула його по видрукуваній, в перекладі на московську мову, на сторінках «Телескопа», в жовтні 1836 року — «Філософічного листа».

Ніколай Палкін проголосив Чаадаєва божевільним. Кюстін подає цю подію, як ілюстрацію небезпеки московсько-православного фанатизму.

Самого опису переслідувань Чаадаєва за його оригінальні та сміливі думки тут не перекладаємо. Вони вже досить широко відомі й без того.

А оце останні дві сторінки резюме де Кюстіна, Тут Росія порівнюється з Еспанією, країною, яку давніше Кюстін відвідав та змалював так

«Країна, яку я щойно відвідав, є понура та одноманітна в такій мірі, як та, яку я колись змалював, є блискуча та різноманітна. Зробити з того сумлінний образ, означає відмову від того, щоб подобатись. У Росії життя таке сумне, як в Андалузії воно радісне. Російський народ нудний, естонський — повний дотепности. В Естонії брак політичної свободи винагороджений особистою незалежністю, що, мабуть, не існує ніде інде в такій мірі, а її наслідки є вражаючі. Еспанець живе з Любови, москаль — з розрахунку; еспанець розповідає все, а якщо не має про що розповідати, то він вигадує; москаль скривається з усім, а коли не має що скривати, то відмовчується, щоб мати таємний вигляд, і навіть, якщо він мовчить без розрахунку, то робить це з призвичаєння. В Еспанії бояться розбійників, але там крадуть лише на широких шляхах; у Росії дороги є певні, але вас конче обкрадатимуть у приміщеннях. Еспанія повна спогадів та руїн, що походять з усіх віків; Росія постала вчора, її історія багата лише обіцянками. Еспанія настовбурчена горами, що змінюють краєвид з кожним кроком породожнього; Росія має один і той самий краєвид з одного кінця аж по другий кінець рівнини. Сонце освітлює Севіллю, воно животворить усе на півострові; туман покриває далечінь краєвидів Петербургу, що завжди імлисті, навіть у найкращий вечір влітку. Нарешті, обидві країни в усіх точках протилежні одна другій; це протилежність дня — ночі, вогню — льодові, півдня — півночі.

Треба пожити на цій самоті без відпочинку, у цій в’язниці без дозвілля, яку називають Росією, щоб відчути свободу якою користуються в інших країнах Європи, яку б форму уряду вони не засвоїли. В Росії свободи немає ні в чому, хіба що, кажуть мені, в одеській торгівлі. Ото ж імператор, завдяки своєму відчуттю, зовсім не любить духу незалежности, що панує в цьому місті, добробут якого створився завдяки розумові та правоті француза (Дюка Рішеліє, першого міністра за Людовика XVIII).

Коли ваш син буде незадоволений у Франції, стосуйте мою рецепту, — кажіть Йому: «їдь до Росії». Ця подорож корисна для кожного чужинця; кожний, хто таки добре побачить цю країну, буде задоволений життям всюди інде. Завжди добре знати, що існує на світі суспільність, у якій неможливе жодне щастя, бо згідно закону природи — людина не може бути щасливою без свободи.

Така згадка робить вас поблажливим, подорожній, повернувшись на своє попелище, може сказати про свою країну те, що один мудрець сказав про самого себе: «Коли я оцінюю себе, я дуже скромний, але я гордий, коли я порівнюю себе з іншими.»

Такими словами закінчує маркіз де Кюстін резюме подорожі.

Далі, в кінці його книги, чи властиво четвертого її тому, ідуть додатки: історія двох полонених французів з 1812 року в Росії, родовід брунсвікської князівської родини, до якої належав нещасливий Іван VI, що ціле життя був ув’язнений з раннього дитинства в самотній келії в Шліссельбурзі, звідки його в 1762-му році невдало намагався звільнити нащадок українського емігранта, поручник Мирович (див. історичний роман Дм. Ів. Мордовця — «Цар та поручник»). Нарешті, принаймні в п’ятім брюссельськім виданні, є ще один додаток — передрук французької брошури, яку написав урядовець