Астольф де Кюстін - Правда про Росію, Астольф де Кюстін

московської амбасади в Парижі, Ксаверій Лабенський, поляк (чи може скорше спольщений українець) — католик, п. н. «Слово про твір п. Де Кюстіна п. н. «Росія в 1839 році».

XVI

«МІСІЯ» МОСКВИ:

ЗАГАРБАТИ ЦІЛИЙ СВІТ

СУЧАСНИЙ ШВЕЙЦАРСЬКИЙ ДОСЛІДНИК ІДЕЙНИХ ПРЯМУВАНЬ НА МОСКОВЩИНІ XIX СТ. АЛЕКСАНДЕР ФОН ШЕЛТІНҐ, ЯКИЙ СВОЮ КНИГУ (Alexander von Schelting: «Russland und Europa im Russischen Geschiehtsdenken», A Franke Verlag, 1948.) ЗАКІНЧУЄ РОЗДІЛОМ ПІД НАЗВОЮ «НАРОДНА АМБІЦІЯ, ПОЧУТТЯ ПОКЛИКАННЯ ТА ПРЕТЕНЗІЇ ДО ПАНУВАННЯ ЦІЛИМ СВІТОМ», ПИШЕ ПРО ЦЮ МІСІЮ:

«Ми бачили, що можна вказати на певні історичні та соціологічні причини, які, здається, можуть допомогти краще зрозуміти виникнення, основну тему та загальний характер московської філософії історії, так само, як і її розподіл на різні напрямки. Але звідки походить ця єдина в світі внутрішня несамовитість та державність через цю своєрідну «практично» достосовану історіософію? Звідки походить якнайбільше розпалена народна амбіція, що знаходить у ній свій вислів? Звідки береться це почуття покликання, що не має рівного собі по силі в цілому світі? Звідкіля береться ця претензія та жадоба на всесвітнє керування та щонайменше на духовне панування? Чому так склалося, можна також запитати, що лише московське історичне мислення народило такого Достоєвського? Та які причини того, що ці, тут представлені особливості московської історичної свідомосте вперто, затрималися та навіть зміцнилися протягом усіх змін московського державного та суспільного життя? Бо в тому, що ми маємо підпорядкувати колишню «абсолютність» московського християнства теперішній «абсолютності» московського комунізму, — немає жодних змін у відношенні речей, що нас тут цікавлять... Духовна, культурна та соціальна ворожнеча супроти Заходу є глибша й міцніша, як коли... І все ще доказують претензію на всесвітній духовний імперіалізм з виключним посіданням абсолютної, для цілого людства притаманної, соціально-етичної правди. Правда, глибина змін, яких зазнала духовного, суспільного та політичного життя Росії через свої останні революційні перевороти, в ніякому ступені не може бути вимірювана здобутими від минулих революцій мірилами, але нам все ж таки здається, що тут не втрачають своєї важливосте слова Ґізо: «Коли народи довго та славно жили, то вони, що не робили б, не можуть зрівняти зі своїм минулим, вони піддягають його впливові навіть у ті хвилини, коли намагаються його знищити; у глибині своїх найблискучіших змін вони залишаються в найістотнішім прояві своєї вдачі та своєї долі такими, якими їх створила їхня історія. Немає жодних революцій (які б вони не були відважні та могутні), що знищують довгі національні традиції. Отже, в основному важливим є, і то не лише для задоволення умів, а для доброго керування націями, щоб ці традиції були добре пізнані та добре зрозумілі». (Guizot: «Essai sur l’histoire de France», preface, p. VI-VII; Schelting: «Russland und Europa», Bern, 1948 p. 299-300, 256-257).

Далі, переглянувши історію розвитку московського месіанізму від Хомякова, Тютчева, Достоєвського, Данілевського до Герцена та Бєлінського, Шелтінґ пише:

«На кінці свого розвитку вона (московська інтелігенція), як нам відомо, дійшла до цілком потойбічно скерованої віри в «спасіння» мас через соціалізм. Сьогодні в Росії пануюча та політично керуюча інтелігенція вірить, чи принаймні признається до віри, що вона здійснила цей соціалізм у своїй країні. Але є підстави припускати, що навіть тепер не цей «здійснений» комунізм, не вживання виставлених ним у перспективі плодів, що, як відомо, виглядають дуже мізерно, але невгасаюча надія на повне втілення його в майбутньому є тим рушієм, до якого чіпляється московський народ. Задля цієї надії зносить він усі терпіння, та для сповнення її — навіть згідно з урядовою ідеологією — нібито має для цього відповідні передумови. Він вірить, що лише через всесвітню місію Росії ціла решта світу буде навернена на його віру та його соціальний життєвий лад».

Те, що де Кюстін міг бачити в Москві під час своїх відвідин у 1839 році, здається, підтверджує наші припущення. Цілковитої аналогії до тут підкресленої концепції, звичайно, немає. Як виразний ворог тодішньої Росії, за народом якої не визнає доброї волі та зрозуміння, де Кюстін засуджує її. Тому тверді й принижуючі слова кидає в сторону Росії. Проте, йому належить заслуга відкриття для нас цікавого зв’язку в цілості... Страх перед владою, сам по собі, гадає де Кюстін, не може викликати «так багато терпеливости», що потрібна для того, щоб зносити існуючі політичні, господарські та соціальні відносини. Лише амбітні надії на майбутнє можуть примусити, як він гадає, цей народ «жертвувати всім», — що москалі й роблять. Подивіться, каже де Кюстін, це єдине в історії явище, як москалі свого жахливого царя Івана благають (коли він удавав, що хоче зректися корони), плачучи біля його стіп, щоб він панував далі над ними таким способом, що «змусив би ненавидіти суспільство кожного іншого народу». Чому москалі роблять це? Вони роблять це «зі сміливістю та приниженістю людей, що хочуть посісти цілий світ.»

Тут Шелтінґ не зовсім погоджується із де Кюстіном: «Проте не слід, як це робить де Кюстін, твердити, що це були лише сни слов’янофілів про прийдешнє, подібно як для старовинного жидівства жадання помсти та відплати. Європа виснажується в суєтливім лібералізмі в той час, як ми (так перефразовує де Кюстін тодішнє ставлення москалів) лишаємося могутні саме тим, що невільні: терпімо в ярмі, ми примусимо інших заплатити за нашу ганьбу». (Шелтінґ, ст. 404).

Невідомо з якої рації Шелтінґ гадає, що саме від слов’янофілів, яких тоді було дуже небагато (вони тоді почали лише «формуватися»), де Кюстін почув такі думки. Де Кюстін міг чути такі думки від пересічних стрічних москалів, від московської юрби. Саме тому ще більшу вартість мають ці свідчення де Кюстіна, бо це був голос цілого народу, а не купки слов’янофілів, яких, зокрема тоді, можна було порахувати на пальцях однієї руки: один Хомяков, один Самарій, два брати Кірєєвські, два Аксанови... Останні тоді були ще дуже молоді, а передостанні — заслані до свого маєтку. Отже, яких слов’янофілів мав зустріти Кюстін у Москві в 1839 році? Мабуть — жодного.

Ці сни «кільчаться в серцях російського народу», як вони кільчилися в серцях жидівського народу, чиї надії на вивищення пригадав собі де Кюстін в Росії та можливо ще нині міг би згадувати, коли б він міг відбути ще вдруге свою подорож до Росії.

Залишається тут ще переказати останні три сторінки праці Шелтінґа: «Соціологічний закон, згідно з яким специфічно висока міра довготривалого політичного, фіскального, суспільного, господарського та правного пригноблення чи упослідження (або як Макс Вебер це