Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«ці продавці людського м’яса заманювали безпритульних волоцюг із потягів, які проїздили повз станцію, вели до себе додому і вбивали їх; їх викрили тільки тоді, коли вони стали нахабно красти дітей у сусідів. Я не намагався з’ясувати якісь подробиці. Я втік звідти за першої нагоди, скориставшись заворушенням, коли натовп почав бити старого [чоловіка старої жінки] і його жінку, а міліція марно намагалася зупинити людей. Мабуть, їх забили до смерті. Останнє, що я бачив, це чоловік, який стояв навколішки на снігу, червоному від крові.
“Вбийте їх! Вибийте їм мізки!” — кричав натовп, а жертви вищали, як свині»[614].
У Каменську чинили суди над людоїдами[615].
В Макіївці ситуація була така сама. Отець Неве, який пережив цей страшний період у Макіївці, писав у лютому 1922 року:
«Ми бачимо сцени, які нагадують опис облоги Єрусалима у Йосифа Флавія. Матері вбивають своїх дітей, а потім накладають на себе руки, щоб більше не страждати. Скрізь ми бачимо людей зі змарнілими обличчями і розпухлими тілами, людей, які ледве волочать ноги, яким доводиться їсти дохлих котів, собак і коней. Не дивно, що тут так часто трапляються тиф, холера, цинга і навіть сап... Голод триває. Ми мало не почуваємося винними, коли їмо шматок хліба, і бачили так багато жахливих речей і чули про них від інших, зокрема і про людоїдство, що наші почуття отупіли. А до жнив ще довгі два місяці... Люди мруть як мухи від голоду й тифу, а тепер ще й з’явилася страшна холера»[616].
Малюнок 4.1. Безпритульні діти в Донбасі, 1921 р. Донецький краєзнавчий музей.
У Донецькій губернії лише в першій половині квітня 1922 року зафіксовано, що 1075 дітей і 1038 дорослих померли голодною смертю[617]. В Єнакієвому лікарняна підвода щовечора їздила вулицями, підбираючи трупи і напівмертвих людей, чиї вії ще тремтіли[618].
Запроваджуючи репресивні заходи, голова Чека Ф. Е. Дзержинський попереджав, що політичні репресії спрацюють лише тоді, коли покращиться становище робітників[619]. Навіть співробітники Чека жили в жахливих матеріальних умовах, і дехто з них, так само як і змучені голодом солдати Червоної армії, втікали до «бандитських» партизанських загонів[620]. Як співалося в пісні, записаній тоді в Юзівці,
Ой, яблочко,
Что за нация...
Кругом грабежи,
Спекуляция[621].
Голодні робітники й далі страйкували. Комуністичні керівники мали над ними мало влади, бо робітники підозрювали, що їхні нові шефи дбають лише про свої власні егоїстичні інтереси[622]. У липні 1921 р. в уражених голодом юзівських копальнях виступили «підбурювані меншовиками» робітники. На одному з мітингів пролунали «антирадянські лозунги», а партсекретаря, члена радянського райвиконкому, позбавили слова[623]. У серпні на Авербахівській і Прохорівській копальнях праві есери закликали робітників до збройного повстання, заявляючи, що в продовольчій кризі винні більшовики. Почалися страйки. Через «контрреволюційні настрої» страйкарів місцева влада оголосила в копальнях воєнний стан[624].
Забезпечення харчами було в той час найбільшою політичною й економічною проблемою. Коли 1921 р. була запроваджена натуральна оплата і постачання поліпшилось, продуктивність виснажених шахтарів перевищила рівень 1913 р. Це здивувало донбаське керівництво. Насправді, доведені до відчаю робітники прагнули забезпечити якомога більше зерна і докладали надлюдських зусиль, часто працюючи дві зміни поспіль[625]. Коли у грудні 1921 р. постачання харчів зменшили, промисловість знову впала в хаос. Двадцять п’ять тисяч робітників, яких набрали восени, були змушені повернутися у рідні села; багато з них не дісталися додому, померши по дорозі[626]. Не дивно, що наступний 1922 р. був позначений численними страйками, які влада часто характеризувала як «антирадянські»[627].
На початку 1923 р. голод пригас, проте це не дуже покращило загальне політико-економічне становище. Гіперінфляція 1921–1924 рр., що відбивала розвал економіки, спричинений війною, революцією і громадянською війною, зводила нанівець усі спроби полегшити наявні умови життя. В липні 1922 р. в Юзівці один пуд пшеничного борошна коштував 9,5 мільйона карбованців, а десяток яєць — один мільйон[628]. Ця гіперінфляція була «однією з найбільших і найтриваліших у світовій історії», і під кінець цієї гіперінфляції 50 мільйонів карбованців радянських грошових знаків міняли на один новий карбованець[629].
Хвиля промислових страйків затопила країну 1923 р., можливо, найбільша за все десятиріччя, принаймні за більшу частину радянського періоду: в основному ці страйки були викликані затримкою виплати заробітної платні[630]. Такі затримки були критичними для робітників, які вже й так жили в злиденних умовах. У Донбасі відбулося майже двісті страйків, у яких взяли участь понад шістдесят тисяч шахтарів, значно більше, ніж металістів[631]. Втрати продукції, пов’язані зі страйками, за перші дев’ять місяців року дорівнювали двомісячному видобутку[632]. Хвиля страйків сягнула піку влітку, коли вчасна видача зарплатні була особливо важливою для робітників, щоб вони могли повернутися на польові роботи. Наприклад, заробіток за червень був виплачений 25 липня на 39 відсотків, а решту — 3 серпня[633]. Часто платню видавали облігаціями, погашення яких було нелегкою справою і потребувало часу. А тим часом гіперінфляція стрімко зменшувала купівельну спроможність заробітної платні. Тому шахтарська праця видалася інспекторам з Москви «добровільною каторгою»[634]. Профспілки практично ніяк не допомагали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
