Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Лук’яненко, ви багато знаєте!
— Не багато. Це мінімум з такої галузі права як адміністративне.
— Краще придивляйтеся, як інші себе ведуть, та й самі так поводьтеся — менше клопоту матимете.
— У таборі повинна бути законність, а ви мені вказуєте на правила, які самі є не законні.
У секції в різних місцях сиділо душ тридцять в’язнів. Вони уважно слухали цей діалог. На останніх моїх словах засміялися і хтось каже:
— В ГУЛАЗі закон — тайга, а прокурор — ведмідь.
Я повернувся у бік того, хто це сказав:
— Що це означає?
— А те означає, що начальник зони що хоче, те й робить із в’язнями, а прокурор заодно з ним.
— Але ж ви всі кажете, що тепер не той лад, що був п’ять років тому. Чи ви не вірите в серйозність змін у бік законності?
— Ведмідь є ведмідь, — кинув хтось із гурту. — Від того що звір сховав пазурі, він не перестав бути звіром. Доки йому ніщо не загрожує, він може їх не показувати, та тільки з’явиться загроза, знову покаже.
— Що ви думаєте зараз робити? — поцікавився Головін.
— Писати скаргу на незаконність вироку, — відповів я.
— Вам же розстріл замінили на 15 років і ви ще не задоволені! Що ви ще хочете? — здивувався капітан.
— Хоче, щоб повернули смертну кару. Хихикнув хтось із дальнього кутка.
— Те, що я робив, загалом не має ознак злочину, — відказую.
— То ви вважаєте себе зовсім не винуватим? — витріщився на мене Головін.
— З точки зору закону я зовсім не винуватий, ну а з огляду на практику перебільшеного(тобто незаконного) засудження, максимум, що можна побачити в моїх діях, це антирадянську агітацію і пропаганду, а не зраду батьківщині. Між іншим я це на суді й сказав, а секретарка перекрутила і записала, нібито я визнав свою вину за статтею 56 про зраду батьківщини.
— Що ж, можете писати. Закон вам це дозволяє.
— Пишіть, кидайте у скриньку, кум витягне зі скриньки, — залунало з гурту, — кине в піч, а вам пришле відповідь від імени того, кому напишете.
— Ну, та ви що! Усі скарги ми відправляємо за призначенням, — обурено протягнув Головін.
— Відправляєте туди, куди заадресовані чи куди ви вважаєте за потрібне?
— Відповідно до закону. Якщо скаржник не знає, який орган має розглядати тему його скарги, то закон дає адміністрації право спрямувати скаргу не туди, куди скаржник заадресував, а до того органу, в компетенцію якого входить розгляд теми скарги, — пояснив той.
— Я не збираюся миритися з незаконним вироком.
— Багато хто із нас на початку ув’язнення не вірив, що доведеться сидіти весь строк, — озвалися з кутка.
— Можете писати, — сказав Головін. — А у п’ятницю сходіть у робочу зону, познайомтеся з виробництвом, пригляньтесь і знайдіть собі працю.
Повернувся і пішов до свого кабінету.
Декалог українського націоналіста
— Друже Ігоре, минулого разу в розмові про оскарження мого вироку ви сказали, що відвертість скарги оголює мене перед владою і не залишає можливости прикинутися лояльним до влади і тому, мовляв, мені нічого йти в підпілля. Що ви мали на увазі? Про яке підпілля ви говорите?
— Тут багато є наших добрих хлопців, які намагаються якнайглибше приховати свої націоналістичні прагнення. Вони сподіваються приспати пильність чекістів і вийти на волю раніше, щоб швидше почати знову боротьбу супроти окупації. Позаяк серед в’язнів багато сексотів, то, прагнучи дезорієнтувати чекістів, вони часом кидають фрази, з яких можна подумати, що вони починають каятися і наближатися до совітської влади. Отаке собі табірне ідейне підпілля.
— Як ви ставитеся до такого підпілля?
— Я не схвалюю таку поведінку. Обережність не шкодить, але хвалити совітську владу, коли в душі її ненавидиш, не варто. Якщо не вистачає духу говорити правду, то краще промовчати. Та й, врешті-решт ми всі тут, в зоні, добре знаємо один одного. Людина не може постійно грати роль іншої людини, надовго ввійти в шкуру іншої. Коли б це комусь удалося, він справді перестав би бути самим собою і став би тою іншою, образ якої почав удавати. Так практично не буває. Людина в основному залишається сама собою, а надягання машкари іншої особи — лише епізод, момент в її житті. Через те що ми слідкуємо один за одним постійно, то й уміємо відрізнити моменти гри від справжньої суті. І чекісти не дуже помиляються щодо кожного з нас.
— А чого ж тоді наші удають із себе кроликів, а чекісти, знаючи про це удавання, роблять вид, що вірять?
— Обидві сторони зацікавлені в цій грі: у наших менше забирають пакунків, на побаченні більшу передачу дозволяють і тому подібні побутові вигоди. Чекісти зацікавлені з бюрократично-службістських міркувань: у зоні спокійніше — це політичні результати їхнього виховання в’язнів, менше гострих проявів антисовітчини та буржуазного націоналізму, нібито розширюється сфера впливу їхнього марксистсько-ленінського вчення, в Союзі стає все менше внутрішніх ворогів і таке інше. Встановлюється для обох сторін прийнятий modus vivendi.
— Тобто за побутові вигоди зона дає чекістам політичний козир — підставу казати, що активного опору комуністичній системі вже не існує, це неадекватний обмін.
— Так є.
— Шкода.
— Коли ви писали скаргу, до вас підходили сексоти і ви доброзичливо ділилися з ними змістом скарги. Навіщо ви писання скарги робите таким відкритим, адже тим самим ви даєте їм тему для доносу?
— Ну, по-перше, я ж не всіх сексотів знаю. По-друге, показуючи їм зміст скарги, я через них повідомляю чекіста, що пишу скаргу, а не антисовітську листівку. Скарга, як мені здається, — це не небезпечний вид творчості. І я маю на меті привчити чекістів до думки, що я тільки такі тексти і спроможний писати. Думаю, що мені це має знадобитися. По-третє, поширюючи інформацію про писання скарг з обґрунтуванням права націй на самовизначення, мені хочеться привчити українських
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.
