Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

Все ж він розповів цю історію до кінця. Знівечене голе її тіло москалі поклали біля сільради і встановили поодаль приховану варту. Сподівалися, що хтось доповість братам-повстанцям, вони прийдуть сюди і москалі їх тут зловлять. Полювали вже й на Миколу. Він від мобілізації ухилявся за допомогою фальшивих довідок, але останні місяці не вельми на них покладався і більше ховався. У час останньої акції і мордування сестри також не був удома.

Мертва Орися лежала біля сільради три доби. Від своїх людей брати знали, де засіли москалі. Прийшла сотня, тихенько вночі їх оточила, закидала гранатами і перебила всіх до одного. Сотник поставив залоги на околицях села в ярах, в кущах і за деревами. Скликали всіх селян і зі священиком поховали сестру по-людськи. Микола довідався про смерть сестри на п’ятий день після поховання.

Я плюнув на все своє господарство, попрощався з дружиною, пішов до братів у ліс, попросив у сотника карабіна і поклявся перед сотнею, братами й Господом Богом безжально стріляти, давити й нищити цих московських звірюг, що лишень образ мають людський, а насправді — найогидніші виплоди сатани. Це не люди. Це щось чорне, жорстоке, бездушне, садистське.

— Ну, як можна було таке молоденьке вродливе обличчя, як було в моєї Орисі, — вигукнув він, — товкти об холодні засніжені грудки твердої землі, товкти аж доти, доки не розірвали його і не виточили всю її кров?! Як можна!!! Ну, як винувата, застрільте, але як же можна так знущатися?! Ні, вони — нелюди. Їх треба вбивати як блощиць. І я їх убивав! Жаль, що наша християнська Волинь через свою набожність намагалася вбивати найменше і вбивала тільки тоді, коли виходу іншого не було. Це скоротило московські жертви в десятки разів — ось чого мені жаль. Я помстився за кривду України, за мою любу Орисю. Може соромно казати, але з роками я поступово збайдужів до своєї дружини. Може, що в нас не було дітей, а може, що з дружиною пов’язує чоловіка любов, а з сестрою — кровна спорідненість. Жінки часто покидають чоловіків-в’язнів, а сестри не відмовляються від братів. І образ Орисі ось уже півтора десятка років перед моїм зором не блідне і не згладжується, а стоїть яскравий, живий і такий же любий і дорогий, як і в час нашої останньої зустрічі. Зрідка вона снилася мені. І здавалося вона вдячна, що я помстився за її смерть, і що не забуваю її.

Ну, а взяли мене пораненим дуже далеко від рідних місць, а втім, москалі не знають і сотої долі того, що я зробив. Сподіваюся, пан Левко, не перекаже їм цю мою сповідь.

— Дякую за довіру. Я на боці українського народу, а не на боці московської імперії. Я вас майже не знаю, але повірив у щирість вашої розповіді. І я запам’ятаю її назавжди. Проте ви почали розмову з поради бути обережним і остерігатися стукачів, а самі стоїте на шляху безоглядної боротьби. Як це пояснюєте?

— Треба зберегти себе для боротьби там, в Україні, а не згинути тут, в заколюченій кошарі.

— Ви давно знаєте Кічака? А Юрківа?

— Знаю. Обоє наші чесні люди.

— Їм можна вірити на сто відсотків?

— На сто відсотків ви й собі не можете вірити, бо не знаєте, як поведетеся в якихось несподіваних обставинах.

— Ви маєте на увазі, що всяку людину можна обдурити, що не можна досягнути такого рівня, коли б не дався обдурити. Я маю на увазі не це. Маю на увазі свідому політичну лінію, а не момент, коли хтось може перехитрити, коли людина може спіткнутися.

— Ті хлопці політично до кінця наші й чесні. — З неприхованим захопленням твердо сказав Столяр.

* * *

Ми повернулися до барака. Майже посередині стояв прямокутний довгий стіл і пообіч — дві лавки. Я взяв із тумбочки журнал, сів за стіл і відкрив палітурку. Очі ковзнули по текстові, та я не бачив його. Перед очима стояла жива картина мордувань тієї гарної вісімнадцятирічної Столяр Орисі.

Подібну історію десь приблизно 1960 року розповідав мені в селі Пітричі Краснянського району на Львівщині Володимир Ку-манський. З тією різницею, що волочили не за возом, а за саньми, і не дівчину, а хлопця-повстанця. І, мабуть, таких випадків було багато в Західній Україні. Як розуміти це? Що з позицій держави відбувалося?

Жорстоке мордування повстанців на очах усього села мало б викликати у селян ненависть до катів і штовхати їх до лісу. І справді це змусило не одного чоловіка покинути хату й піти до тих же повстанців.

Влада це знала. Чого ж вона розвивала ненависть, замість намагатися викликати до себе симпатії? Мабуть, вона вважає, що їй більше корнети зі страху людей, аніж з їхніх симпатій, тим-то цими дикунськими методами і прагне залякати, паралізувати волю. Якщо москалі так чинять не через свою дикунську природу, а внаслідок науково обґрунтованих знань психології людей, то їхній метод є яскравою відповіддю на те, що важливіше для правителя: симпатії чи покора підлеглих?

Якщо симпатії до влади в умовах відсутности демократичних виборів практично нічого їй не дають, то страх приносить величезну практичну користь, бо утримує абсолютну більшість людей у покорі. З цього й випливає логічне — дикунська жорстокість виправдана. Що ж може послабити її дію? Послабити саму московську владу? Далебі, узалежнення влади від народу, тобто демократія.