Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

— Ти був тоді в окулярах... — захри­плим голосом проказала Марго.

— А одного разу йому стало зле... Він кричав, плакав, махав руками і не міг заспокоїтися... Дружина втекла... Вона не любила ці сцени... Я лишився з ма­лим і не знав, що робити. А ти підійшла, взяла його за ручку і стала перебирати його зціплені пальчики, гладити їх, гла­дити ручки, ніжки і говорити: «Сорока­ворона діткам кашку варила...». Він за­спокоївся і засміявся...

Марго важко зітхнула.

— А наступного ранку в басейні я по­бачив, що ти вагітна... І не міг відвести від тебе очей... Ти була просто прекрас­на... Я навіть не знав твого імені...

Вони якийсь час помовчали.

— Моє життя змінилося. Через рік я приїхав в Україну... Мені мама ка­зала: там усі красуні. Поїдь — заспо­коїшся. Поїхав просто подивитися на батьківщину... Не заспокоївся... Почав тебе шукати. Було обмаль часу — не знайшов. Повернувся до Відня. Справи просувалися успішно. Та вони мене не тішили. Ми з дружиною стали чужи­ми... Ми й завжди були чужими, тільки я цього не розумів. Я намагався про­водити весь вільний час із малим. На­вчився від мами дитячих забавлянок... І мавпував тебе... Ще через рік я зно­ву приїхав в Україну. І знайшов тебе. В один і той самий час ти виходила на вулицю з візочком і гнала по магази­нах... Я — за тобою. Я вже знав, що ти маєш трьох дітей, що ти любиш оливки, що ти завжди зупиняєшся біля краси­вих троянд, що ти мало спиш, багато переш, любиш чистоту, любиш зайти в ювелірний магазин і уважно роздивля­тися прилавки, що ти дуже втомлюєш­ся і любиш помріяти...

— Господи... — зітхнула Марго.

— Я повернувся до Відня якийсь умиротворений. Ти вже була зі мною... А коли не стало малого, я вирішив їхати до Києва назавжди... Знайшов Гриця і влаштувався на роботу...

— Отже, шеф був у курсі?

— Так. До речі, завдяки йому я й знайшов тебе!

— Ну й жуки! — сердито і водночав жартома сказала Марго.

— От і все.

Надворі сюрчали коники. Панувала глупа ніч. Марго довго не могла засну­ти. Тепер для неї світ перевернувся. Вона зрозуміла, як усе серйозно.

* * *

Уранці Марго прокинулася першою. Вона сіла на ліжку і роздивлялася Ан­дибера. Він спав на животі, обхопив­ши подушку руками. Крізь простирад­ло проступали обриси його тіла. Вона думала, що їй робити. Була не готова перевернути життя і водночас розуміла, що вже не зможе жити по-старому. Це її нервувало і хвилювало.

Пішла скупатися в гірському потоці, помилувалася краєвидом і повернулася до мотелю цілком заспокоєною. Вирі­шила не поспішати. Чомусь видавалося життєво важливим відвідати старий мо­настир в Обертениці.

Колеги зустрілися за сніданком. На­стрій був у всіх приблизно однаковий: спокійні, врівноважені і налаштовані їхати в Обертеницю.

Наближаючись до Обертениці, вони відчули внутрішні зміни, подібні до вчо­рашніх. Але вже не опиралися їм.

Об’їхавши навколо гори, віднайшли дорогу до монастиря. Колючі чагарники агресивно хапали машину, і вони їхали неначе у вузькому тунелі. Дорога то підіймалася вгору, то опускалася донизу, то пролягала рівно, то звивалася вужем. Нарешті дісталися до якогось роздоріж­жя і вирішили зупинитися. Вийшли з ма­шини і, прорубавши в чагарях віконце, поглянули на Обертеницю. Затрачений час і витрачений бензин не відповідали висоті, на якій вони перебували. Тобто було зрозуміло, що вони подолали дуже малий шлях. Село мало цікаву форму: воно немовби обвивало гору геометрично рівними колами, прорізаними на бездо­ганно рівні сектори. Ліворуч виднілася церква дивної архітектури: неначе пе­рероблена з мечеті. Праворуч височіла башта з великим годинником.

— Котра година? — майже одночасно вигукнули мандрівники.

— Тут часу немає, — мовила Свєтка, і ніхто їй не заперечив.

Їсти не хотілося. Сіли в машину і по­прямували дорогою, що підіймалася вгору.

Знову безкінечний тунель у колючо­му чагарнику. Трясло страшенно. Роз­мова не клеїлася. Кожен був серйозний і занурений у себе.

Їхали довго. Дуже довго. Нарешті по­бачили вдалині ще одне роздоріжжя. Зупинилися і по вирубаному чагарнику зрозуміли, що повернулися на поперед­нє місце.

Проте, це нікого не приголомшило. Вийшли з машини. Хто — «в кущики», хто закурив. Марго поглянула у вирубане в чагарнику «віконище»:

— Церква була ліворуч?

— Ага!

— А тепер праворуч. А ліворуч з’явилася пожежна вежа.

— Може, це інше роздоріжжя?

— Я думаю, це село обертається, — спокійно сказала Марго. — Того й Обер­теницею називається.

Знову ж таки ніхто не здивувався.

Ясно було, що зараз поїдуть тією до­рогою, що веде вниз. Однак, здається, вже ніхто не сумнівався, що вона теж нікуди не веде.

Покружлявши машиною ще кілька годин, опинилися біля підніжжя гори.

Звечоріло. Втомлені і мовчазні ман­дрівники рушили в сусіднє село в той самий мотель.

На вечері, так само пишній, як учо­ра, до них підійшов кривоногий Ахмет і спитав:

— Провідник треба?

— Треба, — поспішив відповісти Ан­дибер.

— Зустрічаємося завтра о п’ятій, — сказав Ахмет, випив кухоль пива і зник.

* * *

Настало завтра. Гостро-прохолодний ранок. Ахмет уже стояв у бурках, шапці з вовчого хутра і вивернутому назовні кожусі.

До Обертениці їхали машиною. Пе­ред селом спинилися. Загнали машину в лісок і попрямували далі пішки.

Ахмет вивів їх на вулицю, що, оче­видно, становила зовнішнє коло у плані Обертениці, і повів їх вулицею у напрям­ку проти годинникової стрілки. Охопило дивне відчуття наче вони тупцюють на місці, а назустріч їм напливають будин­ки. Вірніше, рухалися лише огорожі, ве­ликі кам’яні огорожі, за якими не було видно будинків. Але Марго собі добре уявляла, що було за огорожами: дворик з вимурованим долом, з водограєм і гар­ним квітничком, кам’яниці з балкончи­ками, також обсадженими квітками, і тихі акуратні господині в довгих «рябих» ситцевих спідницях, білосніжних сороч­ках і фартушках з нагрудниками. Фар­тушки були різні і видавали характер господині: картаті «шотландки», з яскра­вими рожами, в дрібний чи великий го­рошок, у маленькі квіточки, однотонні...

Попереду вималювалася висока будо­ва. Вони все наближалися і наближала­ся до неї, і нарешті Марго роздивилася, що то годинникова башта, викладена з грубого неотесаного каменю. Марго до­бре знала, що там усередині. Вона ко­лись зробила щось на кшталт сучасного етнографічного