Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

— Я згоден, — вставив і свої п’ять ко­пійок Вася. — Многоженство шкодить здоров’ю. — І заснув, так і не дочекав­шись десерту.

Коли гості побачили десерт, очі в них округлилися.

— Що це? — спитала Марго.

Господар устав, виструнчився й уро­чисто оголосив:

— Десерт аля Марго!

На величезній кришталевій таці, на­повненій жовтогарячою рідиною, оче­видно соком, плавали запалені свічки, королівські креветки, маслини і шма­точки льоду.

Леська зригнула:

— Ну й смак у тебе, Марго!

— Фірма! — з гордістю промовила та.

А директор далі урочисто оголошу­вав:

— Свіжо вичавлений з апельсина, ананаса і манго сік з найчистішою го­рілкою!

— А свічки їстівні? — поцікавилася Марго.

— На жаль, ні, вельмишановна пані, — знітився кухар. — Пані має ра­цію, колись у цій страві і свічки були їс­тівні. Однак із часом секрет приготуван­ня свічок утратився.

— І слава Богу! — кинула Леська.

— А як його їсти? — непевно спитав Спиридоненко.

Гостям передбачливо принесли піали і десертні ложечки.

Марго була достатньо п’яна, щоб по­чати свої чорні жарти:

— Пане... як вас там?

— Василь.

— Пане Василю! А креветочки повинні бути живенькі! Повинні ворушитися! Той зблід.

— Я не знав, чесне слово, не знав! У старовинному рецепті було вказано, що тільки устриці повинні бути живі! І по­винні пищати від лимонного соку, яким скроплюють їх перед тим, як кинути до готової страви. Прислухайтесь, вони й досі пищать!

Спиридоненко, затуливши рота доло­нею, побіг до туалету.

Гості розгублено дивилися на недо­їдений десерт і вагалися: чи ризикнути доїсти, чи ні. Вирішивши, що не варто ображати гостинність господаря ресто­рану й особисто Марго, доїли все. Тим більше, що це було не так уже й погано. Ба навіть досить пікантно.

У ту мить, коли вони вже вирішили розпрощатися з гостинним господарем, до них підійшов маленький чоловічок дивної зовнішності:

— Вам потрібен провідник в Оберте­ницю? — не ворушачи губами, наче са­мим животом спитав він.

Соціологи дивилися на маленького кривоногого чоловічка невизначеного віку яскраво вираженого монголоїдного антропологічного типу і не могли втя­мити: що він від них хоче.

— Я — провідник, прошпана.

— А без провідника ми не пройдемо?

— Не пройдете.

— Дурниці! Краще сідайте до пива!

Чоловічок сів.

Андибер замовив йому кухля пива і спитав:

— Як тебе звати?

— Ахмет, — не моргнувши оком ска­зав він.

— Як Ахмет?

— Так, Ахмет. Дід мій був Ахметом. І прадід. І прапрадід.

— Ти з Обертениці?

— Так.

— І все життя там?

— Усе життя.

— А що, у вас там усі такі?

— Які?

— Вузькоокі?

— Всі пастухи.

— Відколи?

— Одвіку.

Більше Ахмет не хотів нічого розпові­дати. Він випив кухля пива і пішов геть.

— Чи не нащадок це Ахмета ібн Гри­ця ібн шефа ібн Камікадзе? — пожарту­вала Марго і розсміялася. Їй було добре в цьому місці. Від незвички вона швид­ко сп’яніла. — Може, й твій, Лесько, на­щадок! Ти придивись до нього! Правда, наш шеф високий, а цей якийсь дріб­ний. Виродження.

Леська спершу скривилася, але по­тім і сама розсміялася. Дурносміх охо­пив усіх.

* * *

Коли розійшлися спати, Марго опи­нилася з Андибером у номері. Все логіч­но: номери в мотелі на двох осіб. Свєтка з Леською, Вася з Спиридоненком. Мар­го з Андибером. На цей раз вона зовсім не відчувала незручності, неначе вони проводили ніч удвох не вперше. Марго прийняла душ і почала вмощуватися в ліжко.

— Слухай, Андибере, — спитала вона. — Ти за мною ув’язався, чи це мені здається?

— Ув’язався.

— А скажи мені, навіщо тобі це?

Андибер мовчав. Він повільно роздя­гався.

— Кажи, — наполягала Марго.

— Тобі це може не сподобатися.

— Я все одно маю знати.

Андибер сів на своє ліжко в розстеб­нутій сорочці і, трохи повагавшись, ска­зав:

— Моя мама — українка — вийшла заміж за австрійця, коли мені було де­сять років. Мій вітчим — батька свого я не знав — був старший від мами на двадцять років. Він дав мені чудову осві­ту. У свої двадцять вісім я зробив блис­кучу кар’єру. Я був молодий, красивий і багатий. Мав красуню-дружину, але хворого сина. Можна сказати, що в мо­єму житті було всього: і хорошого, і по­ганого. Не було тільки тебе.

— Господи, — сказала Марго. — Я не хочу цього чути. Терпіти не можу сльоз­ливих історій. Не треба продовжувати...

Насправді вона любила мелодрама­тичні історії, та тільки в кіноваріанті. В житті — вона вважала — вони при­носять лише зло. Будь-які стосунки, які починалися в житті Марго надзвичайно романтично, закінчувалися гірким роз­чаруванням. Та й узагалі, в її віці треба дуже тверезо ставитися до життя.

— Ти не пам’ятаєш мене? Марго здивовано на нього подивилася.

— Ти не пригадуєш нашу першу зу­стріч? Марго нічого не пам’ятала.

— Згадай: Австрія... маленький за­тишний готель у горах... п’ять років тому.. Невже ти так і не пригадала?

Марго мовчала.

— Пам’ятаєш, як учасникам кон­ференції в перший день організували екскурсію старим абатством? Я на тебе відразу звернув увагу: ти була красива і горда. І весь час ходила з рудою бри­танкою... Коли підійшли до виставленої королівської корони, всипаної різними дорогоцінними каменями, ти пожар­тувала: а чи можна поміряти? І тоді я вперше собі сказав: «Моя королево...». Сказав і злякався власних слів.

Марго вперто мовчала. Їй як заціпило.

— Я приїхав на конференцію з дру­жиною і своїм хлопчиком. Він був ве­личенький, але не міг ходити. Дружи­на соромилася його і здебільше я возив його у візочку. Я вже був звик до того, що люди, побачивши його, відводили очі. В них проглядало в кращому ви­падку співчуття, а в основному це були страх і огида... А він же все розумів... Одна ти щоранку віталася з ним як з рівнею, брала його за маленьку ручку і погладжуючи її, казала: «Пливіт! Як сплави?» А потім весело щебетала: «Ти, малий, скажи малому, хай малий мало­му скаже, хай малий теля прив’яже...».