Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

В усякому разі оптимізм, з яким їха­ли виручати шефа, дещо пригас.

— Щось воно мені нагадує... — за­мислено сказала Марго. — Щось дуже знайоме і близьке. Ба, навіть рідне...

Вона перевела погляд на колег, і її осяйнула думка:

— Так це ж...

— Наша фортеця, замок і монас­тир... — голосом ігумені Ісидори сказав Спиридоненко і перелякано затулив собі рота.

— Цигельдорф, — сказав Андибер.

На нього всі звернули здивовані по­гляди.

— Цигельдорф — у перекладі з ні­мецької: поселення під черепицею.

Свєтці стало зле. Вона закотила очі під лоба і заголосила: «Блаженна ти єси, королево... Ноги тобі омиватимуть і воду питимуть, спасителько...».

«Це мене стосується?» — спитала себе подумки Марго і додала: «Щось зі мною теж діється не те... Мене магнітом тягне нагору».

Здається, те саме відбувалося з Ан­дибером. Він гарцював на місці як по­родистий кінь, якого стримує вершник. Леська також зигзицею рвалася до мо­настиря.

Найрозумніше в цій ситуації вчинив Вася. Він силою запхав усіх в мікроавто­бус і помчав геть від злощасного місця.

За селом усі зітхнули з полегшенням. Їм немов полуда спала з очей.

— Що це було? — тримаючись за скроні спитала Леська.

— Ми були біля самого отвору в ін­ший вимір, — сказав Вася. — Зверніть увагу: це я вас усіх звідтіля витяг!

— Що ж робити далі? Може, плюну­ти на все і махнути додому? Бог дасть, шеф і без нас звідти вибереться, — сказала Марго. — Не будемо туди пха­тися!

— Будемо! — похмуро сказала Свєт­ка. Побачивши на собі здивовані по­гляди, вона почала виправдовувати­ся: — Це не я кажу, це в мені юродива промовляє. — І почервоніла.

— Не червоній, Свєтко, ми всі тут юродиві, — мирно сказала Леся.

— Почекаємо до ранку, — запропо­нувала Марго. — Переночуємо з нашою проблемою. А там... будемо «дослухати­ся до свого серця».

На цьому й порішили.

Друзі набачили на трасі симпатич­ний мотель і зупинилися там на ніч.

Мотель притулився біля болота, де романтично кумкали жаби. У квітнику запаморочливо пахли петунії. Десь по­ряд дзюрчав потічок чи гірська річечка. У великій клітці кричали павичі. Об ноги терся безшерстий кіт.

Друзі повечеряли на свіжому повітрі свіжою форелькою і з насолодою пори­нули у літню українську ніч.

Офіціант (а він виявився ще й госпо­дарем ресторану) — дуже жвавий і до­гідливий хлоп — закидав їх анекдотами і повчальними історіями. Відвідувачів не було взагалі, тож приєднався до них пити пиво.

— Ми в своїй «Королеві Марго» — справжні гурмани! — облизуючи паль­ці, гордо говорив директор.

— У чому-чому? — перепитали всі.

— В «Королеві Марго», — намагаю­чись чітко вимовляти всі букви, повто­рив сп’янілий господар. — А що?

— Та тут у нас є ще одна «королева Марго»!

Марго звелася і церемонно вклони­лася.

— Це ви? — різко протверезів дирек­тор. — Вибачте! Я відразу й не признав.

Усі розреготалися як від гарного жарту. Але директор, здається, не жар­тував. Він рвонув прожогом на кухню, і за п’ять хвилин розбурканий зі сну увесь персонал почав носити на стіл різні страви.

— Усе за рахунок закладу, — запобі­гливо цокотав директор. — Як ся маєте, пані?

— Та нічого.

— Ви до Обертениці?

— Так, а звідки ви знаєте?

— Та ми тут в усій околиці все про вас знаємо! Марго перелякалася. Що саме?

— Нарешті ви приїхали! — метушив­ся обіч столу зворушений директор. — Яка радість! Яка честь! Я знав, що ви саме до мене завітаєте! Я завжди знав! Саме тому я й назвав свій ресторанчик вашим іменем! Тепер я розбагатію! Йой! Матко Боска!

Марго розгубилася. Вона не любила, коли її приймали не за ту.

— Пан, певно, помиляється. Мене просто звати Марго. Це ви-пад-ко-во!

— Так, пані, випадковість. Так і ле­генда каже.

— Яка легенда?

— Йой! Пані, певно, жартує! Легенда про визволення бунтівного духа Ахмета.

— З мене досить, — сказала Свєтка, встала і пішла геть.

— Чим я панночку образив? — пере­лякався директор.

— Не хвилюйся, вона просто при­кра, — заспокоїв його Андибер. — То що там легенда каже?

— Над усією нашою округою нави­сло прокляття. А все через дух Ахмета, що бродить у підземеллі монастиря в Обертениці. Раз на рік він виходить на верхів’я гори і нестримно виє. І від того виття всі жінки округи слабнуть, слаб­нуть і нездужають по півроку. Ось і че­кає вся округа повернення королеви на ймення Марго, яка колись закляла той дух і яка випустить його на волю й по­дарує всій окрузі спокій.

— Здрастє, я ваша тьотя, я приїхала з Києва, буду жить у вас... — іронічно про­коментувала легенду Марго. — Я цього вже не витримаю! Я йду спати!

— Не поспішайте, пані! А десерт? Я маю чудовий десерт!

— Від солодкого жінки тупіють і ста­ють безвольними рабинями чоловіків!

— Е ні, пані, наш десерт є особливий! Він має пікантний смак. Його колись при­думала власниця замку в Обертениці.

«Тобто я», — подумала Марго і байду­жим голосом кинула:

— Добре. Вмовили! Несіть!

Тим часом Андибер намагався видо­бути всі подробиці з легенди, тож актив­но розпитував директора:

— А чому всі жінки Обертениці й усієї округи не їдуть геть із цього закля­того місця?

— Та ж не можуть!

— Чому не можуть?

— Хто їде, той помирає. А ті, що ли­шаються як причинні з нетерпінням очікують нової появи Ахмета. Щоб знову на півроку заслабнути.

— А за що я його покарала? — ляпну­ла Марго. — Тьфу! Тобто королева... За що вона його покарала?

— Розумієте, пані, ви, тобто та коро­лева, забороняла многоженство. А Ах­мет був бусурманином... Вона кілька разів його попереджала... Однак коли він звів її улюблену племінницю, їй урвався терпець. Вона й заточила його в підземелля, а всі виходи закляла...

— Господи, я просто фатальна жен­щина... — хитаючи головою, сказала вона. — Давайте десерт і я піду спати.

— Садюга... — додала з повним ро­том Леська.

— А по-моєму, дуже мило, — зазна­чив