Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

музею: у численних за­лах зберігаються всі ті заморські пода­рунки, що їх отримувала від іноземних послів, а також її власні здобутки, при­дбані під час світових подорожей.

Біля башти мандрівники звернули у вуличку, яка, природно, мала б ви­водити з села. Але насправді вони опи­нилися на іншій вуличці, внутрішній. Обертениця мала свою логіку. І за цією логікою, ця, друга, вуличка була мен­шим колом у плані цього села.

І знову вони тупцювали на місці, а назустріч пливли муровані паркани... Ось господині прокинулися і розчини­ли свої віконниці. Солодко позіхнули і випурхнули на подвір’я. Випустили чорних курочок з високими лапами — породу, яку розвела в себе Марго, при­візши з далеких індіянських берегів. На ранковому сонечку вилежувалися безшерсті коти, по подвір’ю бродили химерні собаки. Господині йшли до своїх корівників доглядати своїх корів. Ті терлися теплими мордами об госпо­динь. Господині сідали на маленький стільчик і починали доїти... З хати ви­ходив заспаний господар у червоних штанях, позіхав, потягувався і біг під­тюпцем на город, а прибігав з пучечком кропу, петрушки і свіжими огірками з пухирчиками.

Будинки в Обертениці були майже однаковими: муровані стовпи, на них перший поверх і мансарди під дахом. Між стовпами розміщувалася літня кух­ня: кам’яна піч, стіл і обов’язково ящич­ки з квітами. Чоловіки в червоних шта­нях поралися біля печі, поки господиня доїла корову.

Поступово з дворів виганяли корів. І тоді біля кожної хвіртки стояла кар­ликова корівка, схожа на поні, проте з вим’ям, як у звичайної корови. Це та­кож була гордість Марго, привезена з диких африканських саван.

Почулося гейкання пастуха, і вули­цею поволі побрела череда, за нею їхав верхи у вовчій шапці і вивернутому кожусі пастух. Господині біля хвірток низько вклонялися групі подорожніх, що прямували до монастиря. Пастух на коні привітав їх радісними ґелґотливи­ми вигуками. Він був один з Ахметово­го племені.

Мандрівники не зупинялися. Це коло мало бути коротшим від першого, але ця друга вуличка насправді була довшою. Нарешті мур закінчився і пе­ред ними виросла церква з куполом, що нагадувала мечеть. Тільки замість мінарету приладнали дзвона. Ой, як довго довелося Марго примиряти між собою різновірців. Її ще й попереджа­ли: переріжуть одне одного. Ач, не пе­рерізали. Досі моляться всі в одному святому місці. Одні вважали грішним мати зображення святих у святому міс­ці, інші вважали грішним їх не мати. Святих лишили тільки на тому місці, де був вівтар, та й то вони мали не лише європеоїдний, а й монголоїдний антропологічний типи. Натомість усі стіни рясніли голубими візерункаит, а підлога вистелена килимами.

Біля церкви-мечеті повернули знов у вуличку праворуч: наче назовні, а на­справді — всередину. Третє внутрішнє коло, що мало бути меншим від другого, виявилося ще довшим. Хвіртки позами­калися, і вулиця спорожніла. Ахмет-по­водир пришвидшив ходу.

Стало прохолодніше. На цій вулиці завжди було прохолодно. Тут вирощу­вали лам і плели чудові вовняні речі. Жінки ходили у вовняних шкарпетках і вовняній безрукавці, вбиралися у рябу спідницю і білосніжну блузу з рукавом три чверті. Запиналися чорними з бі­лим або сірим хустками із найтоншої вовняної нитки. Білосніжна блуза вва­жалася обов’язковим атрибутом жінки в Обертениці. Першим законом, який Марго прийняла, був закон про білі блу­зи й ідеально чисті клозети.

Повіяв різкий холодний вітер. Ахмет­провідник поклав на плечі Марго на­кидку із тонкої шерсті лами. Накидка була ніжно-сірого кольору з геометрич­ним візерунком на кінцях.

«Коли вже та пожежна вежа?» — щойно подумала Марго, як вона враз з’явилася: із суцільного дерева, з огля­довим майданчиком і масивними дзво­нами. На вежі походжав іще один Ахмет у вовчій шапці і вивернутому кожусі.

Усі разом звернули праворуч і потра­пили на вуличку, де жили Ахмети. Ці вирощували коней, ходили у виверну­тих кожухах і вовчих шапках. Потягло кінським кізяком, сіном і печеним над­ворі м’ясом. М’ясо тут готували боже­ственне: щось середнє між англійським стейком з кров’ю і карським шашликом. Головною приправою до нього було «ча­рівне слово», яке передавалося з поко­ління в покоління в суворій таємниці і не виходило за межі вулиці. Жінки на цій вулиці були чудові наїзниці, наба­гато кращі від чоловіків. І жінки на цій вулиці найлегше народжували і мали найбільше дітей.

Нарешті за поворотом мандрівники побачили величезне крислате дерево. Наблизившись, помітили почеплені на його гілках різнокольорові стрічки, золо­ті й срібні ланцюжки з хрестиками й об­разочками, коралі з дукатами, намиста. Прикраси були і почорнілі від часу, і ціл­ком сучасні. «Моя липа», — з ніжністю погладила стовбур Марго і пригадала, як власноруч посадила її на цьому місці.

За липою відкривався чудовий крає­вид Лисої гори. Так, гора була лисою від початку. Але Марго наказала засадити її колючим терням. Терня не приймало­ся дуже довго...

Ахмет спинився. За ним — решта. Ахмет оголив груди, поцілував таліс­ман, що висів на червоній мотузочці на шиї, упав на коліна, якось дивно помо­лився, перевернувся через голову, вкло­нився на чотири сторони і почав уважно обстежувати чагарник. Мандрівники йшли за ним назирці.

Ахмет-провідник прорубував кри­вим ятаганом чагарник, немов шука­ючи якийсь хід. Попереду з’явилася відома вже всім кам’яниста дорога вго­ру, однак той навіть не звернув на неї уваги, а прямував далі, по колу. Щось у нього не виходило. Він спинявся кілька разів для ритуальної процеду­ри: спершу цілував талісман на шиї, потім молився, падав на коліна, пере­вертався через голову і кланявся на чотири сторони.

Нарешті знайшов те, що шукав. Він махнув рукою: мовляв «гайда за мною», і хробаком проліз у кущі. Обдираючи руки й одяг, усі полізли за ним. Там, за кущами, виявилася непевна стежка, яка йшла не вгору, а вниз. Вони довго пробиралися колючим тунелем, поки не опинилися біля отвору ачи в стіні, ачи в горі.

«Знову печери!» — важко зітхнули мандрівники і зібралися з силами, щоб подолати цю перешкоду.

Однак перед отвором Ахмет-про­відник перепинив їх рукою. Коли всі скупчилися навколо отвору, він приліг до землі і видав дивний горловий звук, подібний на тірольські переспіви: «О-го­ло-гу-у!» Луна понесла цей звук пече­рами і повернула його назад, тільки в іншій, значно вищій, тональності. Ах­мет похитав головою і хутко всіх повів стежкою назад. Назад було йти значно складніше: стежка вилася вгору.

Вилізши з кущів, вони заходилися шу­кати іншої стежки. Ахмет додав до своїх ритуальних дій ще й якийсь химерний танок на одній нозі, аби прискорити по­шуки. Однак у нього нічого не виходило. Його охопив відчай. Хапався за голову і хитався, як китайський