Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

-- Як скажеш. Що далі?

-- Тепер ми перенесемо істоту на вулицю, де розташовані Новини.

-- Вона називається Квадратна Підошва.

-- Нарешті мої пошуки знань довжиною в життя закінчилися. Чим мені тепер зайнятися?

-- Твій сарказм гострий, як бритва. Ти маєш намір перенести її чарами, чи як?

-- Я маю намір тягнути її, а ти мені допоможеш.

Він довго дивився на мене, тоді заглянув у будинок і оцінююче глянув на породження тріщини.

-- Ага, але візком буде зручніше, згоден? Треба було раніше мені сказати. Зараз повернуся.

Я неуважно махнув рукою і сконцентрувався на новому приступі нудоти. Але загалом я був задоволений. Нарешті я спіймав породження тріщини, і то набагато легше, ніж побоювався.

Але моя боротьба з цією істотою тільки починалася.

15

Подорож до вулиці Квадратна Підошва зайняла приблизно вічність, і можете собі уявити, наскільки приємним було штовхати візок з породженням тріщини крутими схилами, які на Поясі вважаються вулицями, але решта ночі минула без пригод. Ми з Мок М‘єном по черзі тягнули і штовхали візок, і з допомогою колоритної лайки з його і мого боку, ми зрештою живі-здорові прибули до чорного ходу Телемарха.

Зі свого боку, відколи ми залишили вулицю Півмісяця, істота не видала жодного звука.

-- Тобі краще далі не йти, -- сказав я Мок М‘єну. – Всередині Телемарх залишив небезпечного вартового, а я ще не відійшов достатньо, щоб вберегти тебе від нього.

Це була брехня. Я просто не хотів, щоб у Мок М‘єна був безперешкодний доступ у Цитадель. Я почував себе некомфортно вже від того, що він знав, де знаходиться таємний вхід. Може він і був старим другом Амри, проте все одно він був готовий битися з нею на смерть. Яким би приємним він не був, ключів до моєї домівки він не отримає, тим більше, що він був розумним і спритним.

-- Що ж, на цьому наша ділова угода закінчується, за винятком питання транспорту, яке ми обговорювали, -- сказав я.

-- Гадаю, що так.

-- Ще одна справа.

-- Ага?

-- Мені потрібен діамант. Він не мусить бути великим, але настільки бездоганним, наскільки це можливо.

Тепер, коли в мене було породження тріщини, я почав обмізковувати, що мені буде потрібне в пеклі.

--Знайду щось відповідне. За відповідну ціну, звісно.

-- Звісно.

На моє здивування він простягнув мені руку. Я її потиснув.

-- Якщо тобі буде потрібен ще один ніж, то в мене є майже такий самий фартовий. І, магу?

-- Так?

-- Нехай сам Восто принесе тобі удачу. Сподіваюся, ти повернеш її. – З цими словами він, не озираючись, пішов темною вулицею.

#

Конструкт хотів напасти на породження тріщини, що мене зовсім не здивувало. Я заспокоїв його на час, поки затягнув візок з істотою в погріб, проте саме бажання залишив незмінним. Якщо породження тріщини якимось чином дремене з неволі й спробує втікати в цьому напрямку, то йому принаймні вчинять опір.

Але йому не втекти з ув‘язнення, яке я для нього запланував.

Я котив візок з чудовиськом коридором до центральних сходів, що вели з гребня гори, і хоча я був виснажений, то вперше відколи я увійшов в Цитадель, в мене на серці полегшало. Спіймати істоту було тільки першим кроком в серії самовбивчих кроків, але після стількох днів перешкод і затримок, мені нарешті вдалося зробити цей перший крок.

Наступний крок був значно простішим. Я вважав, що породження тріщини якось пов‘язане з джерелом, яке його створило – тріщиною. По суті я був цілковито впевненим в цьому. Але потрібно було переконатися.

Біля сходів я вивалив чудовисько з візка і зіштовхнув його зі сходів. Воно мовчки покотилося на сходовий майданчик, я за ним. Підсунув його на позицію, зіштовхнув з наступних сходів, і таким чином дістався до кімнати, яка колись давала доступ до тріщини.

Як тільки істота закотилася в кімнату, то неначе сказилася; це застало мене зненацька. Вона верещала і звивалася, несамовито накинулася на свої пута. Сітки почали слабнути і рватися, я швиденько залив у них більше енергії.

-- Ну, що ж. Бачу, в тебе є зв‘язок з тим, що породило тебе, -- промовив я, задоволений, що перша, ключова частина мого плану принесла плоди.

Вб‘ю… тебе. З‘їм тебе.

-- Ти вже намагалася. Нічого в тебе не вийшло. І раптово ти стала розумною.

Досі істота проявляла тільки звірячий інстинкт. Тепер вона розмовляла, і до того ж телепатично?

Раніше… не треба. Тепер треба.

-- Розмовляти?

Розум.

Народжена з хаосу, з можливостей. Мабуть, мене не повинно дивувати, що вона здатна трансформувати і розвиватися. Але ця ідея мене вкрай занепокоїла. Якими були її обмеження? Чи вона взагалі мала якісь обмеження? Скільки часу їй потрібно, щоб розвинути розум, який буде рівним, а то й перевищуватиме мій?

Відпусти мене. Або я вб‘ю тебе, з‘їм і висеру.

Я підійшов до неї, сів навпочіпки і уважно глянув у фасеткові очі. Я мусив підкорити цю істоту, якщо хотів чогось від неї добитися. Якщо мені не вдасться підкорити її, і то швидко, доведеться вбити її і забрати те, що мені потрібно; а я не мав певності, що екстракція буде успішною. Мистецтво вимагає певності, яка практично межує з егоманією, чи пихою.

-- Нічого цього не трапиться, -- сказав я їй.

Вона завила і заборсалася. Я дозволив їй, поки що.