Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Можеш пояснити свою останню фразу? Бо вона звучить так, ніби та дівчина була для тебе не просто знайомою.

— Так і було. На той момент ми вже кілька місяців зустрічалися, і на вечірку мали піти разом, але вдень вона зателефонувала і сказала, що погано себе почуває через жіночі дні, і щоб я йшов сам.

— А потім вона свідчила проти тебе. Чому?

— Бо легше було вказати на мене і сказати, що це я все спланував і примусив її вимкнути камери, аніж розказати правду про себе і брата. До того ж я погано пам’ятав, що і як було. Дуже зручно, адже ми з другом тоді добряче набралися, та ще дурман... Лайняна вийшла ситуація.

— Це точно.

Лялечка повернула до темного тунелю, і на її плечах увімкнулися ліхтарики.

— Дивися під ноги, тут нерівна підлога.

— Дякую.

— А ти теж грав у баскетбол, чи тільки твій друг?

— Грав.

— Часто забивав?

— Ну... забивав, але яке це має значення зараз? Хіба ще хтось у нього грає?

— Грає чи ні — то інша тема. Я подумала про твої зап’ястки, вони мають бути рухливими.

— Ем... мабуть, — Тео поглянув на свої руки. До чого це вона?

— Боб добре метає ножі, рухливі зап’ястки для цього вміння важливі, тож він зможе і тебе навчити. Хочеш?

— Боб? Навчити? Мене? Я йому не подобаюся, він не візьметься.

— Це неправда. Він не спілкується з тими, хто йому не подобається. Я поговорю з ним, скажу, що це умова мого пробачення, — Лялечка «усміхнулася» і зупинилася біля шафи, відімкнула і освітила її вміст. — Я вже бачу, як можна під’єднатися і знаю, де дістати для тебе відповідний пристрій. Ти ж будеш обережним?

— Звісно. Скористаюся паролем адміна, щоб під’єднатися до мережі, а потім... можна піти гуляти мережею під чиєюсь адресою, влаштувати такий собі VPN. Ти знаєш айпішники і парочку логінів та паролів якихось поважних великих установ у Північній Брамі? — запитав Тео, поглянувши на обладнання в шафі.

— Я знаю їх кілька десятків, можливо, якісь із них і досі активні.

— От і чудово.

— Яка клавіатура тебе влаштує: оптико-механічна чи лазерна?

— Оптико.

— А монітор? Голографічний підійде, чи краще щось старіше?

Тео посміхнувся від думки, що новітні розробки його часу тепер стали антикваріатом.

— Якщо у мене є вибір, то старіший, але буду вдячний за будь-який.

— Тоді завтра все потрібне буде в тебе.

— Дякую.

— Місто далі оглядатимеш? — запитала Лялечка, зачинивши шафу.

— Якщо ти покажеш.

До Аянового дому вони поверталися пізно ввечері. Коли завернули за ріг, то побачили біля «Кабанячої голови» запарковану по діагоналі червону поліційну машину.

— Щось вони рано, мали бути завтра вранці, — тихо вимовила Лялечка і обернулася до Тео. — Я зайду першою, якщо щось піде не так, то тікай до каналізації і далі на південь.

— Гадаєш, все так погано?

— Я про всяк випадок.

— Ясно.

Вони оминули бар, зайшли у двір і піднялися сходами на другий поверх. Лялечка, як і домовлялися, зайшла першою.

У вітальні, розвалившись у кріслах, випивали Аян і літній чоловік у формі.

— О, Лялечко, заходь! — усміхнувся до неї Аян, — Денис питався, куди це ти пропала, а я сказав, що ти знайомиш нашого гостя з містом. Як прогулялися?

— Добре, — відповіла вона, зупинившись у дверях.

— Лялечко, не нервуй, я нічого йому не зроблю. Хай заходить усередину, — сказав Денис, потерши коротку борідку.

Вона відступила на крок, і Тео, зайшовши до кімнати, зупинився поруч із нею. Пронизливі карі очі поліціянта миттєво увіп’ялися в нього. Дежавю. Тільки того разу так само на нього дивилася Марта, а зараз — її батько, з тією ж колючою прискіпливістю і особливою ретельністю. Мабуть, сімейна риса.

— А непогано виглядає, як на стадвадцятилітнього, — зрештою вимовив Денис.

Тео питально поглянув на Аяна. Те, що про нього говорять у третій особі, насторожувало.

— Тео хороший хлопець, тому й добре зберігся, — спробував пожартувати Аян, але спроба вийшла марною.

— Зовні він, можливо, і хлопець, але хто зна, хто він всередині.

— Денисе, ну що за маячня? До речі, Тео, це Денис, Мартин батько. Денисе, це Тео, мій гість.

Тео кивнув. Денис навіть не поворухнувся, уважно розглядаючи його.

— Уна залишила тобі вечерю, — сказав Аян, кивнувши у бік кухні. — Іди, поїж.

Тео подякував і, озираючись, пішов на кухню. Лялечка, яка пішла за ним, зупинилася у дверях, ставши обличчям до зали.

На вечерю були бутерброди і невеличка біла пластикова пляшечка з написом «протеїновий концентрат». Пітер нещодавно із захопленням розповідав, який цей концентрат смачний, і що це спеціальне харчування, яке Рада Корпорацій зобов’язана видавати кожному в залежності від біологічної потреби, але через карантин постачання концентрату в Долину припинилося. Ну, на контрабандистів це ніяк не впливало...Тео відкрутив кришку й скуштував. Смакував концентрат, як банановий йогурт з крейдою. Не сподобалося. От бутерброди з консервованою шинкою — інша справа.

З вітальні до кухні долинало стишене бурмотіння Аяна з Денисом, але розібрати, про що говорять, Тео не міг. Проте згодом голоси стихли, почулися кроки, і вони обоє підійшли до дверей кухні. Лялечка, повагавшись, відступила вбік.

— Денис хоче взяти зразок твоєї крові. Я сказав, що зараз для цього не найкращий момент, бо ти ще слабкий.

— Кілька крапель ні на що не вплинуть, я думаю, — відповів Тео, поглянувши в очі Денису.

— Сподіваюся, що проти способу взяття зразка ти також не заперечуватимеш.

— В сенсі? — Тео перевів погляд з Дениса на Аяна.

— У мене зараз під рукою тільки криміналіст, вона не лікар, і не вміє брати кров з вени, доведеться робити надріз.

— Може, відкладемо все на кілька тижнів? Ми ж все одно згодом поїдемо до вас на південь у справах, і мені треба ще добре підготувати Тео до цієї поїздки, тому колоти його чи різати зараз — погана ідея, він потрібен мені цілим і неушкодженим, — висловив свою позицію Аян.