Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— А крім тебе, тут ще є кіборги?

— Ні, в Дельті я одна.

— Дельта... Дивна назва для міста.

— Зараз, коли нема ріки — дивна, але місто свого часу побудували на кряжі, що височів у дельті, тому така назва.

— Давно ріки не стало?

— Давно. Аян розповідав, що коли він був малим, то ріка ще була, точніше, тік струмочок, а коли мене сюди перевели двадцять років тому — її вже не було.

Лялечка натиснула на кнопку, і ліфт приязно відчинив перед ними дверцята.

— А звідки тебе перевели?

— Із Північної Брами. Це найбільше місто на північ від Великого Хребта.

— Читав про нього, воно з нових.

— Так, у твій час його не було. Місто збудували в сорокових роках минулого століття, ти вже був у капсулі. Через пандемії і війни відновлювати старі міста було недоцільно, тому побудували нові й цим прискорили процес глобалізації, а коли влада перейшла до Ради Корпорацій, то всі жителі стали чимось на зразок однієї великої родини. Щоправда, не дуже дружної.

— Були ті, хто не хотів дружити?

— Так. Не всі погоджувалися зректися своєї ідентичності за пайок.

— На цих війнах воював Аян?

— На цих.

— І який результат?

— Хтось прийняв нову владу, хтось загинув у бою, хтось помер під час пандемії, а хтось пішов на південь.

— На півдні є можливість загубитися?

— Колись була, зараз не знаю, у мене мало інформації. Знаю тільки, що ближче до нас Велика пустеля, за нею — гори, які майже не скануються, а що там далі — мені невідомо. Там може щось бути, а може не бути нічого. Ти ж сам бачиш, яким став клімат.

— Пітер казав, що контейнеровоз підбили, коли той летів саме на південь.

— Так і є.

— Навіщо на південь возять стільки запчастин для бойових дроїдів?

— Не знаю. Можливо, вони зачищають там територію, або з кимось воюють, — припустила Лялечка.

— З ким?

— У мене немає інформації, до того ж мій рівень допуску ніколи не був досить високим.

Ліфт зупинився, і вони опинилися на даху. Гарячий вітер вдарив в обличчя, неприємно обпікши шкіру, і Тео відвернувся, аби отямитися й вирівняти дихання.

— Ти як? — запитала Лялечка.

— Все добре, просто трохи неочікувано.

— Тоді ходімо.

— Стривай!.. А там є відеоспостереження?

— Нема.

Лялечка підвела Тео до щита і, змінивши кілька відмичок, що висовувалися з її руки одна за одною, підібрала потрібну й відкрила замок.

Тео заплющив очі і важко зітхнув, перш ніж наважився трохи відхилити дверцята і зазирнути всередину, чим здивував Лялечку. Швидким поглядом він пробіг по обладнанню, що мерехтіло різнобарвними вогниками, а потім поглянув на внутрішню поверхню дверцят, і на його губах з’явилася радісна усмішка.

— Ти побачив там щось хороше? — зазирнула всередину і вона.

— Свідчення непереможної людської ліні, — він ткнув пальцем на написи, зроблені від руки маркером. — Мій брат колись працював на одного мобільного оператора і казав, що часто при роботі з базовими станціями, щоб не заморочуватися, на внутрішній поверхні щита вони пишуть паролі. Тому я й питав тебе, яка бригада робила модернізацію, бо кіборгам і дроїдам не потрібно носити при собі флешку чи шпаргалку з паролями, а люди доволі забудькуваті й ледачі створіння, тому важливі паролі часто лишають там, де їм не місце.

— Ти що, хочеш увімкнути мобільний зв’язок в Долині?

— Ні, мені це ні до чого, я хочу потрапити в мережу. Гм, — він поплескав себе по кишенях, — я не взяв нічого, щоб записати паролі...

— Я їх для тебе запам’ятаю.

— Дякую.

Тео ще якийсь час повивчав нутрощі щита, потім покружляв довкола, розглядаючи, які саме кабелі з нього виходять і які з них ідуть униз, а які вгору до антен.

— Ти щось шукаєш?

— Ні, дивлюся, щоб зрозуміти, чи сильно змінилася система. Колись брат часто брав мене із собою на роботу, розказував, як вся ця машинерія працює, які трапляються збої і поламки... Ти ж знаєш принцип роботи базових станцій?

— В загальних рисах. Вони не мій профіль. Знаю, що передача інформації між базовою станцією та абонентським обладнанням здійснюється через електромагнітні хвилі, а сама система складається з мережі базових станцій, які поєднуються між собою, з центром комутації і контролером за допомогою радіорелейних, дротових чи оптоволоконних каналів.

— Наразі мене цікавить центр комутації... — він обернувся до Лялечки. — Внизу є щити подібні до цього?

— Є.

— Покажеш?

— Нас можуть вирахувати, якщо втрутимося.

— Я просто хочу поглянути, які там є можливості для підключення, адже, як бачиш, у мене нема нічого, через що я зможу зайти в мережу, жодного пристрою, — він розвів руки в сторони. — І без твоєї допомоги я їх і не знайду.

— Зрозуміло. Тоді ходімо поглянемо, а потім щось придумаємо.

Тим самим службовим ліфтом вони поїхали вниз до порожньої підземної стоянки, на якій вкривалися пилом кілька покинутих машин. Нижче ліфт не їхав — треба було йти сходами.

— Можна запитати про твоє минуле? — поцікавилася Лялечка.

— Питай.

— У тому магазині, до якого ви приїхали з другом, мало бути відеоспостереження, чи не так?

— Було, але його вимкнули.

— З’ясували хто?

— Небога власника, — насупився Тео.

— Навіщо?

— Насправді це вона зі свої братом і його другом придумали пограбувати рідного дядька. Хлопці одягнули маски і пішли всередину, а вона сиділа за кермом, чекала. Ми не побачили її, коли приїхали, та ми взагалі мало що тоді бачили, а вона нас не спинила, не попередила, щоб ми не заходили.

— Мабуть, у неї був шок, адже напевно вона зі своїми спільниками мала план, і за ним не очікувалося, що хтось приїде до магазину на світанку.

— Можливо...

Лялечка помовчала, аналізуючи почуте.

— Твій голос тремтить. Ти її знав?

— Знав, але, як виявилося, недостатньо добре...