Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

чуючи: "Нічого доброго з цього не вийде! Бог створив шлях, Бог його покаже". Ні, ні, хоч він і працював з жінками, він чудово знав, що спроба зрозуміти їх – це все одно, що просити Сізіфа кинути його роботу. Він також не збирався дізнаватися, звідки черниця отримала свої знання, оскільки вона явно мала намір приховати це від нього. Більш того, він ніколи не досліджував діяльність оперативного рівня і не питав, хто з її численних цивільних колег, користуючись старими методами, присідала за кущ, щоб щось почути.

– Ми повинні показати їм певний слід, – продовжив він через якусь мить.

– А таємниця сповіді? – запитала черниця.

Вебер злегка посміхнувся.

– Ми скажемо їм лише те, що знаємо, без сповіді. Або ми можемо переконати якогось грішника, що розкаюється, добровільно надати їм важливу інформацію.

Вона насупилася, наче шукала іншого шляху.

– На щастя, не я буду переконувати, – знову посміхнулася вона.

– Тому що мені ніхто не сповідається.

– Так, – пробурмотів він.

– Так.

Чорниця глянула на нього.

– Ксьондзе, ця ситуація теж вас не тішить, чи не так?

– Так, – підтвердив той, кивнувши головою.

– Тому якнайшвидше запишіться на прийом до отця Роберта. Того, що з Козанова.

– Щонайшвидше? Що це означає?

– Я скоро туди поїду, – пояснив він.

– Якщо тільки він в досяжності. Хотілося б, щоб ви щось сказали цій міліцейсько–поліцейській групі.

– Може сьогодні? – Вона завмерла на половині руху, мало не розсипавши печиво.

–Так. Навіть сьогодні.

Той, що біжить по лезу бритви. Так, це було найкраще слово. Назва футуристичного фільму, показаного в Польщі під назвою "Ловець андроїдів", найкраще відповідала тому, що Барський бачив із вікон автомобіля, що котив нічним Вроцлавом. Йому чітко запам'яталося зображене там місто майбутнього. Йшов проливний дощ, гігантські щити миготіли рекламою, різні машини майбутнього, округлі, швидкі, літаючі.

Зараз він побачив такий світ. Після настання темряви навіть пішов дощ. Потоцька везла їх на своїй "хонді". Марчін ще впізнав Старі Кшики, він очікував нових будівель, просто не думав, що ті будуть такими елегантними. Найбільше його увагу привертали машини. Тихі, швидкі, обтічні. У порівнянні з "Блейд Раннером", вони тільки що не літали. Лише при наближенні до колишньої вулиці Свєрчевського, він пережив перший шок. Полтегора[30] не було, він бачив тільки якесь будівництво, а потім... футуристичні хмарочоси під дощем, як у Лос–Анджелесі майбутнього. Ще більше його здивував старий центр. Здавалося б, мало що змінилося. Крім того, що ПДТ[31] блищав золотом, до будівлі була якась фантастична прибудова, все було чистим і щедро освітленим. Барський не міг зрозуміти такого гігантського марнотратства. Навіщо освітлювати будівлі зовні?

Площі Дзержинського, яку він пам'ятав з минулого, практично не існувало. Тут було побудовано кілька сучасних готелів і кольорових від реклам магазинів. Натовп ледве вміщався на широких тротуарах, шеренги машин зникали в глибині одного з кам’яно–скляних чудовиськ.

Грюнвальдський міст був таким самим, але він був настільки яскраво освітлений, що здавалося, ніби тут хтось зніматиме другу частину "Мисливця"[32]. А Тумський острів нагадував різнобарвну ялинкову кульку. Проте фінал вражень настав на Грюнвальдській площі. Барський пам'ятав її темною і порожньою, тепер тут не було вільного місця. З одного боку стояв металевий комплекс із багатоповерхівкою на краю, а з іншого щось дивне і велике зі скла. Посередині був вокзал. Автобуси та трамваї зупинялися на платформах, а світлові табло не лише інформували про пункт призначення, а й показували час відправлення. Згори блимали величезні рекламні екрани. І до того ж дощ. "Той, що біжить по лезу бритви".

Потоцька припаркувалася зовсім поруч, на маленькій вуличці. На щастя, у Барського була літня куртка з капюшоном і вільно зав’язаний на шиї шарф. Його обличчя було майже невидимим і, звичайно, його не можна було впізнати на екранах, підключених до камер спостереження. Але тепер виявилося, що це вбрання має ще одну перевагу. Воно забезпечувало ідеальний захист від теплого дощу. Вони повільно йшли до транспортного вузла на площі. Барський все ще не міг оговтатися. Ці рівні тротуари, точність, порядок і, що найдивніше, чистота. Надмір світла і скупчення людей. Він запам'ятав вечірній Вроцлав порожнім і темним містом. Господи, звідки вони раптом взяли таку неймовірну кількість людей, що вештаються навколо після настання темряви? І куди вони всі йдуть? В яких справах? Адже після 20 години все має бути закрито.

Вони спустилися в підземний перехід. Він нагадував внутрішню частину космічного корабля. Холодний, аскетичний, зі скляними вікнами ліфта... Марчін так ошелешено озирнувся, що Потоцькій довелося вести його за руку, щоб він на когось не наштовхнувся. Вони піднялися на поверхню на одному із ліфтів. І знову тісний натовп, будівля, освітлена різними кольорами настільки наповнена, що туди важко когось втиснути. Все це мало бути в робочому стані. Барський не міг впоратися з непереборними відчуттями.

– А тепер зосередься. – спробувала повернути його до дійсності Потоцька. – Ми майже на місці.

За планом, Барський мав залишитися на вулиці. Під час розмови з пенсіонером спецслужб Потоцька гратиметься мобільним телефоном, тож міліціонер все почує. Якщо у нього будуть запитання, нехай надішле мені есемеску. Вони довго вчили його користуватися телефоном, щоб переконатися, що він справиться з ним. Щоб уникнути довгих пояснень, йому поки сказали тільки, що це таємна поліцейська техніка, тому що Барський весь час запитував, чому в телефоні немає кабелю, а якщо це радіостанція, то чому в ній немає антени. Ця відсутність кабелю (особливо з’єднання камери з навушником у вусі) були причиною того, що вони відмовилися турбувати його лекціями про техніку. Він легше повірить у секретне обладнання.

– Запам'ятай. Якщо тобі щось незрозуміло, надішли есемес. Той тип нічого не помітить і не почує. Але будь поруч, якщо ми захочемо включити тебе у розмову.

Марчін розумів це по-своєму. Ймовірно, вони мали на увазі дальність дії пристрою. Йому не пояснили, що це не має значення.

– Але це крайній засіб, – додав Майхржак.

– Ми б воліли, щоб він тебе не бачив.

– Ясно.

Барському цей план сподобався, хоча він не знав, чи вони справді підуть на контакт.

– Ти можеш це зробити? – спитала Потоцька.

– Звичайно, я сховаюся в якійсь підворітні і...

– Зараз ти ні в які ворота не зайдеш, – охолодила дівчина його амбіції. – Треба буде трохи помокнути.

–