Вікторія Грош (Rouce) - Не роби мені боляче, Вікторія Грош (Rouce)

- Правда?

- Так. Але є одна умова. Ти його будеш тільки зі школи забирати. О котрій закінчуються уроки я знаю. І відстань між школою і нашим будинком очевидно, що теж. Тому, якщо ви кудись захочете зайти подзвоніть мені. Якщо не подзвоните і не прийдете через пів години зазначеного часу, я подзвоню у поліцію. Зрозумів мене?

- Так. Дякую тобі. А зараз можна побачити сина?

- Він у школі. Завтра ти його побачиш — сказала я — у мене все — я розвернулась та вийшла з палати. Тіма залишився у палаті, бо повинен перевірити всі показники. А я сіла на лавку біля палати.

За декілька хвилин з палати вийшов Тимур та подивився на мене.

- Підемо в ординаторську — Тимур допоміг мені встати. Ми пішли в ординаторську. Ми йшли мовчки, Тимур ні слова не сказав. Зайшли в ординаторську. Я сіла на диван. А Тимур сів на своє робоче місце. Він подивився на мене.

- Квітко, ти серйозно згодна на, те, щоб він зустрічався з Данилком?

- Так. Я не хочу повертатись до того на чому закінчили суд. Тим більше, що мені здається ми його програємо. І тоді по рішенню суду ми будемо зобов’язані, зробити так, щоб вони зустрічалися

- Хм, я так не думаю. Але останнє слово за тобою — Тимур посміхнувся

- Просто розумієш, я на останньому місяці ляжу у лікарню. Як ти мені сказав. Ти весь час проводиш у лікарні. То хто буде забирати сина зі школи. Навіть коли ми наймемо няню. То їй буде вистачати і дівчаток

- Ти права. Але я думаю, тоді нехай приводить Данилка не додому, а сюди. До тебе. Віддав сина і зразу пішов

- Хм, а й правда так буде краще. Я буду з ним домашнє завдання робити. А після ти його забиратимеш додому

Тимур.

Я здивований рішенню Лілії. Але я впевнений, що ми перемогли б цей суд, якщо він би завершився. Може Лілі його просто пожаліла. Через її вагітність, вона може робити не обдумані вчинки. Та переконати її у такому стані важко. Не раз намагався це зробити. І ні разу це не виходило. У неї завжди більше аргументів, ніж у мене. І це її рішення не є виключенням. І що цікаво, то її рішення завжди правильні. Але подивимось як це рішення вплине на її... на наше життя. Сподіваюсь вона все ж прийняла правильне рішення.

Лілія.

Я прийшла додому. Зайшла у будинок і сіла на стілець. Ноги болять сильно. Я ледве дійшла додому. Відпочила декілька хвилин та почала знімати взуття. Коли ж зняла, то пішла на кухню. Вирішила випити теплого чаю, бо щось змерзла. Набрала у чайник воду та поставила нагріватися як почула дзвінок у двері. Як можна швидше підійшла до дверей та подивилась хто прийшов. Після випадку з Богданом я почала дивитись, хто саме прийшов. Я побачила Владу. Вона стояла усміхнена біля дверей. Я подумала, про те, що вона ж не знає про мою вагітність. Тому двері вирішила відкрити так, щоб вона не зразу здогадалась про це. Я відкрила двері.

- Привіт, Ліліє. Впустиш?

- Звісно, заходь — я відкрила двері. І Влада мене побачила повністю. Вона здивовано подивилась на мене. Але поки що нічого не сказала. Вона пройшла у будинок. А після роздивилась мене повністю.

- Давай роздягайся, а вже потім будеш мене про все розпитувати

- Ну... добре — вона не переставла посміхатись.

Влада швиденько зняла з себе верхній одяг. Ми пройшли у кухню. Влада сіла за стійку. А я почала робити чай, бо чайник вже закипів. Влада все ж не переставала на мене дивитись. Мені в якийсь момент стало ніяково. Коли ж доробила чай, переставила його на журнальний столик. Ми пересіли на диван.

- Мг... ти вагітна... а чому ж я це не знала? — почала Влада.

- Ми з Тимуром нікому ще не казали, ну окрім мого брата Ромчика

- І коли ж сказали б? Коли ви дитину на руках держали б? — Влада посміхнулась.

- Не знаю. Але точно до пологів

- Ясно. І коли ж ви все встигаєте?

- Навіть не знаю

- Знаєте хто буде?

- Знаємо. У нас буде хлопчик

- Вже вибрали ім’я?

- Так

- І яке ж?

- Це поки що секрет

- Ну, скажи — Я так розумію, що Влада з цією фразою від мене не відчепиться. Бо коли ми з нею ось так розмовляємо, то її “ну скажи” мене смішить.

- Ну, добре. Ми хочемо назвати його Максим... Максимко — я посміхнулась — Влада почала посміхатись.

- Мого хлопця... точніше нареченого звати так

- Нареченого?

- Так. Я заміж виходжу — Влада показала каблучку. Каблучка виглядає чудово. Мені Тіма подарував схожу. І тепер я ношу дві каблучки. Але зараз я їх зняла, бо стало не зручно їх носити.

Довго ж ми з нею не спілкувались, виявляється, що і у мене, що у неї новин з’явилось багато. Але чому дивуватись, життя не стоїть на місці.

- Яка красива. І скоро весілля? — запитала я

- У наступному місяці. Ось приїхала вас запросити та просто навідати

- Ох, я не впевнена, що я буду

- Я розумію. Але вас запрошено в будь-якому випадку. І ми будемо вас чекати у будь-який час

- Дякую. Я дуже рада, що ти приїхала

- А ви як тут? Що нового окрім вагітності? Щось чула від мами Тимура дуже погане про тебе

- Так, вона вважає, що я зраджую Тімі. Хоча ні, вона впевнена в цьому

- І чому?

- Мій колишній з’явився — я розповіла все, що з нами трапилось. Влада з відкритим ротом сиділа та слухала мене. А після почала мене заспокоювати, бо я почала плакати. Вона мене заспокоїла тільки через хвилин десять.

- О, я бачу ти дуже емоційна стала, сестричко — перший раз почула, що вона мене так назвала — у тебе є заспокійливі? Чи тобі їх не можна пити?

- У сумці лежать — Влада взяла мою сумку, витягла звідти таблетки. Я випила одну. Через декілька хвилин я заспокоїлась повністю.

Влада вирішила мені трохи допомогти, тому почала готувати вечерю. Коли ж доробила вечерю. Ми пішли у вітальню. Почали дивитись телевізор та чекати Тимура з Данилком.