Олеся Лис - Гвендолін, Олеся Лис

Розділ 30

Заходити в кімнату мені трохи лячно. Я ще з хвилину стою притулившись до стіни і приходячи до тями. А раптом Сван таки зародив сумніви в душі Інгвара, і той насправді повірив в мої чаклунські здібності і нечисті наміри? І хоч позиція мого вікінга була з самого початку досить тверда і зрозуміла, але мені прекрасно відомо, як можуть злі слова заронити зерно недовіри навіть в найвірнішому серці.

Глибоко зітхнувши, все ж набираюся сміливості і штовхаю двері. Інгвар зустрічає мене похмурим поглядом, бурчачи щось про те, як довго жінки примудряються збиратися, і більше нічим не виявляє свого невдоволення. На розмову, що настільки ранила мене нічого в його настрої не вказує.

- Ти ж просив мене бути гарною, - знизую плечима, теж намагаючись здаватися незворушною. Навряд чи Інгвару сподобається, що я підслуховувала під дверима.

Він нагороджує мене підозрілим поглядом і, беручи за лікоть, мовчки виводить з кімнати.

Йорун живе в окремому будиночку на краю селища. Проте її дерев'яна, трохи похилена хатинка, виглядає затишною і привітною. З прочинених дверей відьомського житла боязко визирає сніжно-біле безроге козеня.

- А ну, киш звідси! - прикрикує Йорун, виганяючи його з приміщення.

Тварина, злякано мекнувши, кидається навтьоки, а чаклунка, помітивши нас, розпливається в широкій посмішці.

- Ну, нарешті спромоглися! - вигукує вона. - Ти, Інгваре, можеш йти. Мені потрібно з дівчинкою поговорити віч-на-віч.

Я хапаю вікінга за руку, міцно стискаючи його пальці. Стара досі мене трохи лякає. Що вона замислила?

Вікінг теж насуплюється, очевидно не бажаючи залишати мене одну, і це мені не подобається ще більше.

- Та, не бійся, - з губ чаклунки зривається смішок. - Поверну я твій скарб цілим та неушкодженим. - Забереш її, коли сонце сяде.

Мої пальці мимоволі розслабляються, і я сама роблю крок на зустріч. Немов так і треба, немов це правильно. Ігвар, ще деякий час потоптавшись на місці, розвертається та йде, але перед цим, зупинивши мене, бере за руку і, змусивши подивитися собі в очі, чітко вимовляє:

- Пам'ятай, Гвендолін, я ніколи нікому не дозволю тобі нашкодити.

Здивовано киваю, за моєю спиною тихо пирхає чаклунка.

А через кілька секунд я і сама не розумію, як опиняюся вже в всередині хатини, сидячи на підлозі. Стара, всунувши мені в руки ступку з товкачем, наказує розтерти в порошок якесь сухе листя, яке гостро пахне. Аромат рослини, від якого зараз же починає крутити в носі, мені зовсім не знайомий, і я намагаюся детальніше розглянути висушені коричневі листочки.

- Це мурха, - правильно розуміє мій погляд відьма. - Дуже важлива травичка. Без неї вступити в розмову з духами ніяк не вийде.

Спантеличено дивлюсь на неї, але слухняно беруся стукати товкачем. Мені-то що до того. Не я ж буду цю траву вживати. Спілкування з духами мені вистачило і без всяких там допоміжних засобів, і краще я б їх не бачила.

- Руни сказали - ти зустріла унанде? - немов мимохідь зауважує відьма, розстилаючи свою незмінну червону косинку на підлозі біля мене. - Вони до тебе прийшли. Відчули в тобі душу ларайни.

- Душу кого? - товкач в моїх руках завмирає.

- Глуха, чи що? - грубувато обсмикує мене чаклунка. – Ларайни. Ти повинна відправити всіх, кого не поховали в небесні чертоги до Уну. І тоді вони перестануть пожирати душі наших людей.

- Як відправити? - незрозуміло моргаю.

- Звідки мені знати? Руни цього не розповіли – знизує плечима відьма. – А ти не відволікайся, мурху треба дрібненько-дрібненько потовкти.

Я знову повертаюся до своєї справи, а відьма, щось прошепотівши над мішечком з камінчиками, якими ворожить, запускає туди руку і приймається викладати їх на розстелену хустку.

- Добре ... Дуже добре... - бубонить вона собі під ніс, перебираючи руни.

Тихе мірне бурмотіння і монотонна робота присипляють, і я ледь не починаю клювати носом. Їдкий запах мурхи стає солодкуватим і заспокійливим. Він заповнює не тільки легені, але і саму свідомість, обгортаючи думки теплим рожевим туманом і змушуючи час від часу широко позіхати. Мене висмикує різкий гнівний скрик старої.

Здригаюся всім тілом і злякано дивлюся на Йорун, та ж зовсім не звертає на мене уваги, лише сердито збирає камінчики назад в мішок.

- Що сталося? - дрімота миттю злітає з мене, і я відсуваю убік посудину з перетертою в порошок підступною травичкою.

- Нічого не сталося... - похмуро відповідає Йорун, свердлячи мене немигаючим поглядом чорних очей. – Але скоро трапиться. Бо від долі не втечеш... ти закінчила?

Мовчки передаю їй ступку, і відьма схвально хмикає. Ще б пак! Знала б вона, скільки я зілля переробила в своєму житті, допомагаючи мамі, так би не дивувалася.

Побачивши, що відьма подобріла, наважуюся на ще одне питання, яке мучить мене з самого початку нашої розмови.

- А якщо я повинна цих ваших унанде поховати, то навіщо вам інші? Може, відпустіть їх додому?

- Руни сказали – вони потрібні, - вимовляє Йорун, колупаючи пальцем порошок мурхи. Мабуть вишукуючи в ньому погано перетерті шматочки.

- Для чого? - продовжую допитуватися.

- Ох, і все тобі цікаво! - сердито обурюється чаклунка. - Для чогось... Потрібні і все... А тепер замовкни! Твої питання дратують мене. Іди геть! Краще корінь мандрагори поріж. Він мені теж згодиться.

- Приворожити когось хочете, - не втримавшись, єхидно питаю, злегка ображена її тоном, але стара відповідає цілком серйозно.

- Не я. Ліва...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно