Кетрін Огневич - Між нами контракт, Кетрін Огневич

Розділ 13

Крістіна

Я прийшла додому близько трьох годин тому. За цей час я встигла здійснити задумане. Я не могла пробачити йому те, що він просто взяв і залишив мене там, абсолютно саму, з приклеєними до підлоги ногами, і навіть не спромігся потім прийти, перевірити мене. Я довго думала, який же колір обрати, коли була в магазині, і зупинилася на фіолетовому кольорі. Він був досить яскравим, що дуже мені сподобалося. Я вже подумки уявляла реакцію Жданова, коли він потрапить у мою пастку.

Я слухала музику на мінімумі, коли він прийшов додому, але просто не вдала, що помітила його, намагаючись виглядати дуже захопленою своїм заняттям. Малюючи в зошиті портрет улюбленої бабусі, я навіть не одразу помітила Жданова, який нависав наді мною, чия тінь впала на мій альбом. Піднявши голову вгору, я ахнула, побачивши таке видовище: фіолетова фарба стікала з його голови вниз обличчям, шиєю і його, напевно, дорогою сорочкою і джинсами. У смарагдових очах палав гнів, що невимовно мене тішило, оскільки саме це саме почуття відчувала я, коли потрапила в його пастку, і мої ноги виявилися приклеєними до підлоги.

На щастя, я була в шкарпетках, які мені вдалося розірвати, коли він пішов. Звичайно ж, вийшло в мене це не з першого разу, а з третього або четвертого, коли я потягнулася до столу і взяла звідти виделку. Так, звичайно ж, ніж був би кращим, але під рукою було тільки це. Таким чином, я змогла звільнитися.

Я знімаю навушники і намагаюся не розсміятися, побачивши Жданова, який пихкає, наче паровоз, і здається, начебто в нього зараз пар повалить із вух. 

— Твоїх рук справа, руда? — процідив він крізь зуби, і я ледве стрималася, щоб не посміхнутися.

— Навіть якщо й так, з чого ти взяв, що я зізнаюся? — відповідаю я запитанням на запитання, невинно плескаючи віями. Жданов тихо загарчав, а потім розвернувся і пішов у коридор. Наступної миті я почула, як голосно він грюкнув дверима, залишаючи квартиру.

Я кинулася у ванну, де намочила ганчірку, щоб витерти з підлоги залишки фіолетової фарби у вітальні. Зрештою, мені не хотілося пофарбувати свої кінцівки в цей колір, щоб потім Сатана зловтішався з цього приводу.

Решту вечора я провела за читанням роману Вільяма Голдінга, " Володаря мух". Також я встигла приготувати собі на вечерю яєчню з беконом, і декілька французьких тостів. Помивши після себе посуд, я лягла спати. Але сну, звичайно ж, не було ні в одному оці. Принаймні, так було доти, доки не почувся звук вхідних дверей, що відчинялися, і тихі кроки в коридорі. 

Я вдавала, нібито сплю, коли кроки стали наближатися до мене. Я намагалася дихати якомога рівно, поки Жданов стояв біля мене. Незабаром почулися лайки, які він пробурмотів собі під ніс, а потім він і зовсім пішов. Я видихнула з полегшенням, коли почула, як за ним зачинилися двері в його кімнату, і лише тоді змогла заснути.

Під ранок я прокидаюся від звуку, як зачиняються двері. Розплющуючи очі, я розумію, що перебуваю зовсім не у вітальні.

Цей виродок зумів перенести мене в мою стару кімнату, поки я спала! 

Вставши з ліжка, на якому досі лежало те саме простирадло, де красувалася пляма крові, я позадкувала до дверей. Коли я потягнула їх на себе, вони не піддалися. Я відчула, як починає накатувати паніка, коли я усвідомила, що він закрив мене в цій кімнаті. Я знову згадую, як намагалася тоді боротися з ним, як він натиснув на мене своїм сильним тілом, позбавляючи мене можливості рухатися, і я починаю задихатися.

Опустившись на підлогу, я обхоплюю руками коліна й опускаю на них голову, беручись рахувати до тридцяти й назад, намагаючись при цьому вирівняти своє дихання. Коли я нарешті заспокоююся, то встаю на ноги, досі притуляючись спиною до дверей, і шукаю очима щось, чим можна відкрити двері. Мій погляд чіпляється за косметичку біля дзеркала, і я поспішаю до неї. Переривши всю косметичку, я мало не кричу від радості, коли знаходжу невидимку. 

Якийсь час я довго пораюся із замком, але незабаром у мене виходить відчинити двері. Згадавши про обережність, я тягну на себе двері і відскакую назад, чекаючи, що він міг провернути той самий трюк, що і я. Але, як не дивно, нічого не відбувається. Я обережно виглядаю з-за дверей і дивлюся на всі боки. Жданова ніде не видно.

Тихо крадуся коридором, раз у раз поглядаючи на всі боки і вниз, щоб знову не потрапити в ту саму пастку. Опинившись у вітальні, я знаходжу свій телефон і помічаю, що на годиннику вже близько дев'ятої години, що означає тільки одне - я пропустила першу пару.

На щастя, це фізкультура, тож з цього приводу можна не перейматися. Головне зараз швидко зібратися, і встигнути на другу пару, яка у мене за розкладом має бути через сорок хвилин. Я швидко одягаюся, чищу зуби, приводжу своє заспане обличчя до ладу, дещо скориставшись косметикою, і мчу до коридору, де швидко взуваю свої черевики.

Поспішаю до дверей, і згадую, що треба дістати ключі. Відкриваю свою кишеню сумки, де я зазвичай тримаю ключі, але там порожньо. Хм, дивно...

Я точно пам'ятаю, що поклала їх саме в цю кишеню, а не в якусь іншу. Переривши всі інші кишені в рюкзаку, я починаю панікувати.

Де, чорт забирай, мої ключі?!

Я вже перевірила кишені свого плаща, джинсів, і сумки, з якою я вчора ходила в університет. Але ключів ніде не було. Сівши на диван, я стала думати, куди ж могла їх покласти. Потім мені в голову прийшла думка - а що, якщо це витівка Жданова? Чи міг він забрати мої ключі? Але навіть якщо й міг, звідки він знав, де саме вони лежать? І чи означало це, що він міг ритися в моїх речах? Усе це було цілком можливо.

 Я попрямувала до своєї старої кімнати, підібрала з підлоги розігнуту невидимку і повернулася в коридор. Скільки б я не намагалася відчинити двері за допомогою невидимки, нічого не виходило. Так, і що тепер робити? Я зателефонувала своїй однокурсниці, і сказала, що трохи прихворіла (що, звісно ж, було брехнею!), і попросила передати викладачам. Хоча я знала, що це не залишиться непоміченим, оскільки насправді я рідко хворіла. А тому я майже завжди була присутня на лекціях і семінарах.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍