Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Багатолике почуття, зване любов’ю, наводить мости від однієї самотності до іншої. Ці мости можуть бути казково красиві, але рідко будуються навічно.

Карен Горні

Руслан. 2017 рік

Єдиним місцем у будинку, де я обожнював проводити свій час, був кабінет. Однак зараз я майже постійно кружляю біля вітальні, у яку дедалі частіше спускається Іванка. Одна маленька дівчина змогла заповнити собою великий дім, щоб із нього вийшла порожнеча. Вона, мов рудий вогник, розносила по кімнатах світло і тепло. А я, мов змерзлий звір, тягнувся, щоб на собі відчути її чари. І відчував. Я ще нікого у цьому житті настільки не розумів. Іванка дивовижна дівчина, однак нещасна. Вона боїться висловлювати власну думку, а якщо наважиться, то чекає на покарання. Напружується всім тілом і погляд опускає вниз, наче зараз щось погане для неї повинно відбутись. Напевно, недоумок Сірий постарався. Одна справа з ворогом підло поводитись, а вже зовсім інша – зі своє жінкою, та ще й такою беззахисною. А ще він навчив дівчину ненавидіти таких, як я. З першого погляду в її очах горіли вогники осуду і презирства. Думаю, Іванка відмінна учениця, однак цей урок засвоїла на негативну оцінку, бо щоразу тепліше на мене дивилась. А інколи взагалі – із захопленням.

Дівчина відмовилась від дорогих речей, не намагалась вивідати від мене, наскільки багатий, щоб і собі прихопити ласий шматок. Здається, Іванка взагалі з іншого світу, з дивовижними поглядами на життя. Хіба ще залишились такі дівчата? До сьогодні я бачив безліч різних жінок. Багаті знали собі ціну і значно її завищували, а ще з невгомонним голодом прагнули дістати більших багатств. На це не шкодували сил та часу, у хід йшли хитровидумані пастки, які я любив заздалегідь викривати. Бідні ж набагато банальніше тиснули на жалість і теж намагались прихопити якомога більше грошей із наших зустрічей. У стосунках, де є думки про вигоду, немає ні почуттів, ні майбутнього. Я вже давно розчарувався у представницях прекрасної статі, аж поки не отримав від долі подарунок. Грошима з Іванкою не розплатитись, вона забирає собі набагато більше – серце, думки і душу. Те, що несила контролювати.

Мені раптом захотілось віддати їй усе святе, що десь там всередині все ще було в мені. Туди нікого раніше не впускав, навіть названого брата. Я розповів їй про матір – єдині безцінні спогади. Ділився болем, якого ніколи не дозволяв собі показувати іншим. Вона прийняла його собі, забрала ніжними малиновими губами, від дотику яких пробивало струмом. Тієї миті я зрозумів, що не відпущу її, чого б це мені не коштувало. Вона стала моєю не випадково, просто нам так судилось.

Я прокидався на світанку і йшов до її кімнати, щоб дивитись, як спить. Як неслухняні локони розсипались по білих подушках. Як мило припухає її обличчя, а губи стають більшими і чуттєвими. Як обіймає ковдру, і сам хотів бути на місці тієї ковдри, щоб до мене так пригорталась. А потім – побачити перелякані і великі блакитні очі і збожеволіти від задоволення, коли у них блищить радість від моєї присутності. І я зрозумів, що можу їй подарувати, – щирі емоції. Справжні, з дзеркальним відображенням всередині мене.

Викликав до кабінету Велета.

- Знайди місце поховання матері Іванки, візьми кілька хлопців і відвези нас завтра туди.

Доки Іванка у моєму домі, вона більше не плакатиме з горя. Якщо хоче йти до матері, значить – піде. Ніякі життєві обставини не мають права ставати між рідними, тим більше завадити вшануванню померлих. Тим більше через розборки. Велет якось дивно на мене глянув, чим одразу роздратував. Поведінка в нього стримана, та в очах грає чужоземна непокірна кров.

- Русий, це ж небезпечно, там її можуть викрасти і тоді повернення Лютого може не відбутись.

Грюкнув щосили кулаком по столу, щоб виплеснути лють і не зірватись криком.

- Щось не пригадую, щоб питав твоєї думки. Тобі сказано, ти виконуєш!

Велет спокійно кивнув, погодившись, чим ще більше мене нервував. Його спокою можна лише позаздрити.

- Я зроблю все, як скажеш, тільки хочу попередити – ти робиш велику помилку, закохуючись у дівчину поліцейського. А якщо ще й залишиш її собі, то все життя собі зруйнуєш.

Я не просто розлютився, скочив із місця і готовий був проїхатись по обличчю нахаби кулаками.

- Відколи ти став моєю свахою, психологом і радником? Якщо набридло виконувати власні обов’язки, так і скажи. Відправлю тебе до поліклініки у якості психолога, щоб там у кабінеті ти давав поради тим, хто цього потребує.

Велет і не подумав розлютитись чи пошкодувати про свою зухвалість. Навпаки, дивився на мене, як на дурня, який нічого не розуміє. Однак піти поспішив, кинувши ще одну нахабну фразу:

- Я попереджав.

Велет вийшов з кімнати Русого у повному розпачі. Знає він цей божевільний погляд і безглузду поведінку. Для чого ховати і потурати полонянці, якщо ти її потім під ніс противника поведеш? Правильно – щоб довести своє кохання і не повернути. Руде дівчисько його з першої хвилини дратувало, нутром відчув, що принесе біди у їхню банду. Й урок побоями нічого не навчив, була б можливість, він би заїхав ще раз по її ангельському обличчю, а потім своїм – по стіні. Велет і сам на неї задивився, вперше хтось сподобався за останні роки. Ще там, у розбитій будівлі старої лікарні, в очі йому впала незвичною зовнішністю. Та непокору від жінки він не приймає за своїми законами, а ця – суцільна непокора. Кохання до такої не приведе до добра. Велет цей урок вже засвоїв у минулому, бо втратив не лише сім’ю, він втратив усе життя у рідній країні через жінку. Від ревнощів наробив справ, та таких, що лише втеча і переховування у чужій країні змогли врятувати. І якщо йому було куди тікати, то Русому – нема куди. І себе він погубить, і брата, і їх усіх разом. І цього разу Велет нікуди не втече, до останнього служитиме своєму рятівникові.

Після цвинтаря я захотів чимось розрадити Іванку. Стало нестерпно важко спостерігати за її болем. Тож ми поїхали до крамниці, щоб вона обрала вазу у мою колекцію. Щоб доповнила своєю частинкою найцінніше, що у мене є. Весь час я тримав її маленьку холодну руку у своїй і розумів, що не випущу вже, ніяк. Я навчу ці руки гладити моє обличчя, а її серце – кохати мене. Хай і сам вперше відчуваю щось подібне, однак бачу, що вона не кохає Сірого, бо і не згадує про нього у хвилини щастя. Все, як і має бути, і негідник знову мені програє. Ця перемога стане фінальною, вона принесе мені тріумфальне задоволення, а йому – нестерпне розчарування. Тепер я зрадів, що зустрів його.