Ольга Вісмут - Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут

Однаково, що думають люди.

Адже серед них немає того, для кого я хочу бути вродливою.

Ні, Микита нікуди не подівся. Він, як і раніше, стажується в нашому відділі. Просто більше не дивиться на мене.

Тепер він дивиться на Настю і ще Олю — ту дівчину, яка прийшла разом із ним. Я знаю, що вони удвох ідуть додому з роботи й удвох приходять.

Може, і ночують удвох.

Чому ж так боляче від цієї думки?

Хіба не цього я хотіла, коли проганяла його — щоб він зустрів нормальну дівчину.

Так, хотіла. І тим болючіше дивитися на щасливе обличчя Ольги.

Так, у повільній агонії, я дотягую тиждень до відпустки.

Раніше мені хотілося поїхати на море, орендувати номер у галасливому готелі, відпочити з вогником. Але зараз хочу тиші та не бачити людей.

Тому за порадою лікаря вирушаю до пансіонату на водах. Влітку там не дуже багато людей, проте є сосновий бір, тихе озеро та мінеральні джерела. Те, що треба, щоб повернути душевний спокій.

Їду з міста.

П’ятнадцять годин у дорозі — і я досягаю мети своєї подорожі.

Дорога приводить мене в котеджне селище, що примостилося на березі мальовничого озера. Будиночки тут невеликі, акуратні, з білими стінами та червоною, під старовину черепицею. На клумбах цвітуть квіти, стрункими рядами височіють охайно підстрижені кущі та дерева. І все довкола виглядає яскраво, як на картинці.

Мій котедж виявляється більш містким, ніж має вигляд зовні. Занадто великий для одного.

Але я звикаю.

У мене просто немає вибору.

У сусідніх будиночках відпочиває кілька молодих сімей. Я не особливо хочу з ними спілкуватися, але наші шезлонги на пляжі стоять поряд. А ще в них дуже галасливі дітки, які раз у раз влаштовують біганину навколо мого шезлонга.

Одного дня вони так носяться, що налітають на мене, поки я йду доріжкою, і я впускаю склянку з грейпфрутовим соком.

Ніколи його не любила, а останнім часом не можу напитися.

— Ану заспокоїлися, жваво! — гукає одна з матерів. І дивиться на мене: — Вибачте, зараз я їх приструнчу!

Вона молодша за мене. Років двадцять п’ять. І в неї вже двоє дітей.

— Не треба, — підіймаю склянку. — Я сама винна, не треба ґав рахувати.

Не казати ж, що я на мить замріялася, побачивши другу сусідку — вагітну. Вона йшла вздовж берега, погладжуючи живіт, і при цьому вела за руку дворічного карапуза.

Горло стискає.

Досить думати про те, чого може ніколи не статися. Так, я вирішила лікуватися далі. Поки вистачить сил. Або поки лікар не скаже, що мені вже нічим не допомогти.

І все ж таки прагматик усередині мене розуміє: це лише відтермінування вироку — не більше.

Якби я могла завагітніти, то вже завагітніла б. Хоч раз за останні десять років.

Може, краще кота завести чи собаку?

За кілька днів відпустки я зближуюсь із сусідами. Це відбувається само собою.

Тільки біль не стає меншим. Не відпускає мене.

Я усміхаюся сусідам, які запросили мене в гості. Сміюся з їхніх жартів, з розчуленням дивлюся на дітей. Вигляд маю безтурботний.

Але це маска.

Під нею я горю. Палаю, як смолоскип. Усе готова спалити поряд із собою. І розумію, що я одна у всьому винна.

Так, то був правильний вибір.

Але чому ж так боляче?

А головне, тут немає Микити.

У голові постійно прокручуються всі наші щасливі моменти. Його усмішка, погляд, голос. Іноді я навіть відчуваю його. Обертаюся, а нікого поряд немає…

Тіло пам’ятає його дотики. Поцілунки та пестощі…   

Навіть через три тижні важко засинати.

«Треба з’їхатися», — знову і знову спалахують у пам’яті його слова.

Адже я могла погодитися. І прожити з ним щасливо ще рік чи два.

Іноді, лежачи в ліжку, я розглядаю наші спільні фотографії. Поряд із Микитою мій вік майже непомітний. Наче ми однолітки. Чи то Микита здається старшим, чи то я молодшою. Але не має значення.

Уже все не має значення. Потрібно їх видалити, але я не можу. Як видалити своє щастя? Як?

Втішаю себе лише тим, що все зробила правильно.

Якось увечері до корпоративного чату приходить фотографія. На ній Настя та Микита. Вони обіймаються і притискаються одне до одного зовсім недвозначно.

Стискаю зуби.

Але тут Настя видаляє фотографію. З’являється повідомлення — вибачте.

Ледве не розбиваю телефон.

Ну й начхати. Я сама хотіла, щоб він швидше забув мене. Начхати, що він із Настею. Або з Олею. Або ще з кимось.

Це мене вже не стосується.

Цілі дні проводжу біля озера. Дихаю повітрям, п’ю воду з мінерального джерела, відганяю від себе погані думки.

Усе буде добре. Нічого страшного. Життя триває.

Ще за кілька днів дізнаюся, що Микита звільняється.

Це вже повідомляє Владлена. Каже, що він написав заяву ще того дня, як я вирушила у відпустку. Але вже не хотіли мене смикати зайвий раз.

Отже, він не хоче працювати в нашому офісі. А я і сама не знаю, що краще. Щоб він залишився чи пішов.

Дивлюся на повідомлення начальниці. А в самої рій питань у голові.

Навіщо звільнятися? В офісі ніхто не знав про наш зв’язок. Він міг просто перейти в інший відділ — і все. Навіщо псувати собі кар’єру?

Рука тягнеться набрати номер Микити. Почути його голос.

Пропалюю телефон поглядом. Усередині все підбиває зателефонувати йому.

Але так буде ще болючіше. Не можна.

Але ж хочу просто поговорити.

Ні.

Я ніби божеволію.

Не треба було йому звільнятися.

Усе ж наважуюсь. Беру телефон, натискаю потрібного абонента.

Завмираю, майже не дихаючи.

Кілька секунд — і я почую коханий голос.

Але, на свій подив, чую, що мій номер заблокований абонентом.

З подивом дивлюся в телефон. Я в блоці в Микити?

Отже, він теж вирішив бути жорстоким…

Світ зникає перед очима.

Тоді я вперше втрачаю свідомість.