Ольга Вісмут - Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут

— Це ще чому?

Малодушно відводжу погляд.

— У мене проблеми. Я можу залишитися безплідною…

У горлі немов застряг шматок скла. Не можу його проковтнути, він так і дере, не даючи ні вдихнути, ні видихнути. На очах з’являються сльози. Серце пече.

— І що? Мені діти не потрібні, — знизує плечима Микита.

Невже не розуміє?

— Це ти зараз так кажеш. Рано чи пізно всі чоловіки хочуть дітей. Спадкоємців. А я не знаю, чи зможу народити. Не хочу брехати ні тобі, ні собі.

— Ну, якщо все так серйозно… завжди можна когось усиновити.

— Знущаєшся?

— Ні, міркую. Зараз мені діти не потрібні, та й тобі теж. У нас і так усе добре. А потім вигадаємо що-небудь. Наприклад, те ж ЕКЗ чи як воно називається. Сурогатна мати…

Не витримую. Починаю сміятися. Сміх вилітає з мене істеричними поштовхами, кава розхлюпується на шовкові піжамні штани.

Микита відразу ж підходить до мене. Забирає чашку з тремтячих пальців, а я все сміюся:

— ЕКЗ? Сурогатна мати? Ти хоч знаєш, скільки це все коштує?

— Не цікавився, але можу дізнатися ціни, — каже він, спокійно дивлячись на мене.

Потім намагається обійняти, але я відштовхую.

— Послухай мене. Мені потрібне дороге лікування, і не факт, що воно допоможе. Я не можу так із тобою вчинити.

— Як так, Діано? — він починає сердитися.

Бачу, як важко здіймаються й опускаються його груди, як стискаються кулаки.

— Я не можу забрати твоє майбутнє.

— Боже! — він запускає пальці у своє волосся, куйовдить його. — Ти себе чуєш? Яке майбутнє, про що йдеться?

— Микито, я серйозно. Уяви, що скажуть твої батьки. Мало того, що я старша за тебе на вісім років, то ще й безплідна.

— Але ж ти сама сказала, що це ще не точно.

— Так, але мені тридцять. Тридцять! У мене були чоловіки, я мало не одружилася, і жодного разу — ти чуєш?! — жодного разу не завагітніла!

Останні слова я вже прокричала, намагаючись не розплакатися.

Але замість того, щоб відсахнутися, Микита раптово притягує мене до себе.

— Заспокойся, — гладить по спині, цілує мої мокрі повіки й щоки, — прошу тебе. Якщо шанс є, то є і рішення. Я знайду тобі найкращу клініку, хоч за кордоном. Найкращих лікарів, найкраще лікування…

Я підводжу голову й гірко усміхаюся.

— І хто все це сплатить? Колишній студент?

— Це те, про що я хотів поговорити з тобою…

— Микито, ні. У тебе все життя попереду. Прошу, просто забудь мене.

— Я не зможу.

Ми завмираємо, дивлячись одне одному в очі. Не знаю, що він бачить у моїх, але в його власних хлюпоче біль. А я не можу з ним так вчинити. Не можу позбавити батьків майбутніх онуків.

Нерозумно, я знаю. Але якщо ми не розлучимося зараз, то потім він мене зненавидить.

Я не хочу так ризикувати.

— Облиш мене, — кажу втомлено. — Я тобі не потрібна.

— Потрібна. Я можу про тебе подбати. Усе, що завгодно.

— Досить, — підвищую голос. — Просто йди. Так буде краще для всіх.

Він знову стискає кулаки. Йому боляче. І мені також боляче.

— Я доросла жінка. Мені потрібен дорослий чоловік. Я не хочу тягнути молодого хлопця на своїх плечах. І витрачати гроші на лікування за кордоном точно не буду. Ми б однаково колись розлучилися, вважай, що ця мить настала. Тож прошу тебе. Іди.

Як же складно даються ці слова. Я ніби з кров’ю їх із себе вириваю.

— А якщо я не піду?

— Тоді я зроблю все, щоб після стажування тебе не взяли в жодну, навіть найгіршу контору.

— Ви справді на це здатні, Діано Георгіївно?

Мовчу. Здається, якщо спробую видати хоч звук, то розплачуся.

— Діано, — Микита торкається рукою моєї щоки. Так ніжно, що я завмираю. — Послухай, я тебе…

— Досить! — гаркаю, не впізнаючи свого голосу.

Я готова зараз усе розтрощити. Мені боляче. Але я не можу дозволити йому сказати те, що він хоче.

Тому що це неправильно. Він не повинен мене кохати.

— Іди! — починаю кричати. — Геть! Забирайся! Ненавиджу тебе!

Микита відсахується, ніби його вдарили під дих. Блідне. Його обличчя перетворюється на маску, за якою не прочитати жодної емоції. Лише в потемнілих очах щось хлюпочеться.

— Гаразд, Діано Георгіївно, — безпристрасний тон ріже по венах. — Ви самі так захотіли.

Він проходить повз мене.

Притискаю долоню до рота. Повітря бракує. Немов у кухні зник кисень.

Незабаром грюкають двері.

А з мене ніби стрижень висмикують. Я безвільно з’їжджаю на підлогу. Закриваю обличчя долонями й кричу.

Боляче.

Як же мені боляче.

Але так буде правильно. Я не можу стати для Микити тягарем.

Нехай зараз він не розуміє цього і злиться на мене. Але колись зустріне дівчину свого віку. Здорову. І тоді подякує мені.

А я…

Це були чудові місяці. Але тепер час повернутися в реальність. Візьму відпустку, ляжу до лікарні. Або ні, спочатку з’їжджу до батьків…

Мені гостро хочеться бачити маму й поплакати в неї на плечі. Може, вона зуміє вгамувати той біль, що просто зараз рве моє серце.

***

Якби я тільки знала, що без Микити буде так погано. Так сумно й самотньо…

Чи прогнала б я його?

Так.

Тому що кохаю.

Час зізнатися хоча б самій собі. Адже йому я так і не дала сказати ці слова.

Якби я тоді не закричала, він би договорив. І я не змогла б прогнати його. У мене просто не вистачило б сил відштовхнути того, хто мене кохає.

І кого я кохаю…

Довгі самотні ночі після тієї сварки я кручуся в ліжку, намагаючись переконати себе, що все зробила правильно. Так буде краще для всіх. Особливо для Микити.

А вранці підіймаюсь і, як зомбі, на автопілоті йду на роботу.

Машинально виконую свої обов’язки, їм, не відчуваючи смаку їжі, одягаюся, не дивлячись, що напинаю на себе.

Мені байдуже, який я маю вигляд.