Ольга Манілова - Кохай без правил, Ольга Манілова

Потрясіння настільки всеосяжне, що я серйозно думаю: шок тепер зі мною назавжди залишиться?

Так і ходитиму світом у стані приголомшення через те, що Артур Резник позбавив мене цноти на задньому ґанку орендованого будинку в селі "Едельвейс", усього лише одним потужним поштовхом.

Він якраз помічає, що... дещо не так. Коли одна його рука стягує презерватив, то друга владно мацає моє волосся, одним пальцем погладжуючи по щоці.

А потім Резник опускає погляд і, мабуть, помічає кров на латексній поверхні.

— Рито, — тремтячим голосом починає він, кидаючи гумку на підлогу, і обхоплює моє обличчя долонями. — Я зашкодив... тобі? Я... Що це? У тебе поранення, тобі боляче?

Я намагаюся опустити його руку і вислизнути із захоплення, але він ще й до всього іншого струшує мене.

— Відповідай же!

— Ні-ні, — напрочуд упевненим тоном наголошую я. — Усе добре, чудово. Це... просто сталося. Мені потрібно йти. Зараз. Назад у будинок.

Він перехоплює мої долоні, коли вони поправляють сукню, і я наполегливо тягну тканину вниз, щоб прикритися.

Резник просто не дає мені нормально вдягнутися, і ніхто не попереджав, що вся ця секс-мішура відбувається настільки ганебним чином — я не збираюся стояти тут з трусами назовні!

Сам-то він уже натягнув штани.

— Відпусти, — обурююся я, а його посіріле обличчя виникає просто перед очима.

— Як... добре? У тебе кров, у тебе рука тремтить. — Мені здається, що Резник зараз дико заоре, а вена на його лобі лопне. — Говори ж що-небудь!

— Запевняю, все чудово. Це не прямо поранення. Це... інше, — на максимальній швидкості вимовляю я. — Просто ніколи не робила цього. Мені потрібно в будинок, зараз.

Це й справді унікально, бо в присутності Резника я завжди поводжуся як справжня чемпіонка.

Але зараз до закінчення терміну мого чемпіонства залишилося кілька хвилин.

Мені потрібно зайти в будинок, і я не знаю, що зі мною станеться далі, якщо я не повернуся туди негайно. Мені ж треба прийняти душ? І ще я хочу склянку кефіру. Так, після такого точно приймають душ в обов'язковому порядку.

Осяяння досягає його так раптово, що цей момент помітний збоку на фізичному рівні, і я намагаюся вирвати руку із нервового захоплення. Він мені долоню зімне!

— Ну відпусти ж, я йду додому.

— Рито... це твій перший раз? — він навіть заїкається, і в будь—якій іншій ситуації я б трохи... насолоджувалася його розгубленістю.

— Ні, — упевнено брешу я. — Ні! Усе гаразд, відійди, будь ласка.

— Перший раз, — повторює Резник майже пошепки. Його сірі очі здаються такими ясними, немов у них розлилося чисте срібло.

— Неважливо. Усе гаразд. І на вулиці стає зовсім холодно, тому...

— Неважливо? — роздуваються його ніздрі. — Одне слово, — розлючено заводить Резник, але помітним зусиллям заспокоюється. — Тобі потрібно було сказати одне слово. Рита... я... як так... Як таке можливо? Як так, — він намагається підібрати фразу, — вийшло?!

Я ж сказала цьому нахабному ослу, що все гаразд! Сталося так сталося, це не так уже й критично. Взагалі не бачу проблеми. Тут немає проблеми. Жодної. Взагалі.

— Яке "таке" можливо? Нічого такого. Я йду додому, — рішуче прямую я в бік дверей.

— Якби я знав... та я б... Мені просто навіть на думку не могло спасти, що... Ти повинна була...

У мене в грудях щось вібрує, просто наче кожен удар серця — це цокання старезного годинника, що запізнюється, — і зворотний відлік закінчився, а я розлечуся—розіб'юся зараз на мільярди осколків.

— Я НІЧОГО НІКОМУ НЕ ЗОБОВ'ЯЗАНА І НЕ ВИННА, ЗРОЗУМІЛО? — розривається моє горло таким несамовитим криком, що його чує, напевно, все село "Едельвейс".

І нехай чує, мені все одно. Цілу секунду мені абсолютно все одно, і це відчувається так добре.

Божевільний Резник не дає мені проходу, але тепер ще лізе ручищами під сукню, і я навіть намагаюся кулаком вдарити по настирливих долонях.

— Я повинен подивитися, чи все гаразд, — зовсім невиразно продовжує товкмачити він захриплим голосом, — переконатися... Тобі ще боляче, поясни мені? — його голос спотикається і спотикається на останньому слові, але мені не шкода цього страждальця.

Штовхаюся й пручаюся, і йому кудись у бік заряджаю ліктем, щоб свою сукню відвоювати.

— Це не твоя справа!

Я сама лякаюся свого ж вигуку, коли Резник хапає мене за плечі й сильно струшує.

Матінко, у нього ось-ось лопне шкіра на обличчі й, здається, він розучився кліпати.

— Це тепер тільки моя справа! — кричить він.

Клянуся, у мене від обурення перед очима іскри спалахують.

— Ти — знахабнілий і безсоромний... не знаю хто! Я твоєї думки не питала! І нічого цього не просила! Мені плювати, що ти думаєш про мене! Ти зараз же відпустиш мене! — попереджаю я.

О диво, я прориваюся просто до дверей, але в останню мить Резнік виставляє руку перед входом, не дозволяючи мені підійти до порога.

— Ні. Рито, ні. Ні!

Він хапає мене за долоню, а я все одно примудряюся смикати дверну ручку. І мені начхати-начхати-начхати, наскільки він зблідлий, хоча серце ниє і тріпоче в грудях, але я це повністю ігнорую.

Невже не зрозуміло, що мені ТРЕБА ДОДОМУ ПРЯМО ЗАРАЗ?

Я так і знала, так і знала, що не можна було виходити до нього на ґанок.

— Тобі доведеться мене пропустити, — зриваюся я. — Інакше я... Інакше я...

Я накидаюся на одвірок і починаю стукати по дерев'яній поверхні дверей за його плечем, наче з того боку хтось може відчинити.

Нарешті Резник відступає, я відчиняю стулку, але цей... монстр, а не чоловік... не дає мені ступити навіть однією ногою далі за поріг.

Він перехоплює мене рукою поперек талії, притискаючись ззаду всім тілом і впираючись кулаком між грудей. Я все не можу до пуття видихнути, бо тут дуже холодно, а Резник — напрочуд весь теплий. Великий і теплий.