Герман Гессе - Деміан

вакаціях мені потрібно було здійснити подорож, як це замислив мій батько, а потім треба було вступати до університету. На який факультет — я ще не знав. Мені хотілось вивчати хоч протягом семестру філософію. Все інше мене б також влаштувало.

Розділ сьомий

ПАНІ ЄВА

Якось на канікулах я гуляючи підійшов до будинку, в якому кілька років тому мешкав Макс Деміан з матір’ю. В саду помітив якусь стареньку жіночку, заговорив з нею і довідався, що будинок належить їй. Я запитав про родину Деміана. Вона добре пам’ятала їх, однак де вони мешкають тепер, не знала. Помітивши мою зацікавленість, вона завела мене до будинку, дістала альбом у шкіряній обкладинці і показала мені світлину матері Деміана. Я вже майже забув про неї. Та коли глянув на фото, моє серце завмерло. То був мій вимріяний образ! Це була вона — високого, майже чоловічого зросту. Вона була дуже схожа на свого сина. В її обличчі було щось суворе і глибоко пристрасне, вона була вродлива, спокуслива, гарна і неприступна, мати, доля і кохана — такою вона була…

Мене мовби громом вдарило в ту мить: невже мій вимріяний образ існує на землі? Жінка, яка має таку зовнішність, риси моєї долі! Де вона? Де? І вона — Деміанова мати!

Невдовзі після цього я поїхав у подорож. У дивовижну мандрівку. Без перепочинку я переїжджав з одного місця на інше, як заманеться, але завжди — в пошуках цієї жінки. Іноді я натикався на когось схожого на неї, той образ манив мене, змушував блукати вулицями чужих міст, вокзалами й у потягах, немов у заплутаних снах. Бували дні, коли я відчував, якими марними є мої пошуки. Тоді я тинявся без діла де-небудь у парку, в готельному саду, в залі очікування і, вдивляючись у себе, намагався оживити в собі цей образ. Але він став якимсь примарним і швидкоплинним. Я втратив сон, і тільки у вагоні, проїжджаючи незнайомі місця, я міг задрімати десь хвилин на п’ятнадцять.

Одного разу в Цюріху мене переслідувала якась незнайомка — приваблива, трохи нахабна. Я намагався не дивитися на неї і йшов собі далі, мовби її взагалі не існувало. Скорше я помер би на місці, ніж приділив цій жінці хоча б годину.

Я відчував, що мене манить моя доля, звершення вже близько, і шаленів від нетерпіння, що нічого не можу вдіяти. Одного разу на вокзалі (здається, це було в Інсбруку) я побачив у вікні потяга, що відходив, постать, яка нагадала мені її. Кілька днів після цього я почувався глибоко нещасним. І раптом ця постать знову привиділася мені уві сні. Я прокинувся з гнітючим почуттям безглуздості моєї гонитви за примарою і вирішив одразу ж повернутися додому.

Через декілька днів мене зарахували до Г-ського університету. Мене тут все розчаровувало. Курс з історії філософії, який я слухав, був такий же беззмістовний і банальний, як і поведінка новачків-студентів. Усе робилося за шаблоном, кожен наслідував іншого, і веселе збудження на юначих обличчях виглядало таким прикро порожнім, удаваним. Але я був вільний, весь день належав мені, я почувався затишно в старій будівлі в передмісті. На моєму столі лежало кілька томиків Ніцше. З ним я жив, відчуваючи самотність його душі, здогадуючись про долю, яка безупинно рухала ним, страждав разом з ним і був щасливий від того, що існувала людина, яка так неухильно йшла своїм шляхом.

Якось пізно ввечері я блукав містом при осінньому вітрі і чув, як горлає у трактирах студентське товариство. З відчинених вікон снувалися хмари тютюнового диму й потужним потоком линув спів — гучний, не фальшивий, але безкрилий і мляво-однотонний.

Я стояв на розі і слухав, як із двох шинків виливалася в ніч сумлінно дотримувана юнацька бадьористість. Всюди спільнота, всюди скупченість, ухиляння від долі і втеча в теплу стадність!

Позаду мене повільно йшли двоє. Я почув уривок їхньої розмови.

— Хіба це не схоже на збіговисько молодиків у якомусь негритянському селищі? — сказав один з них. — Усе точнісінько так само, навіть татуювання в моді. Ось вам і «молода» Європа.

Голос видався мені навдивовижу знайомим — він когось мені нагадував. Я пішов за ними темною вулицею. Один з них був японець, маленький, чепурний, я побачив, як блиснуло під ліхтарем його жовте усміхнене обличчя.

Тут інший заперечив:

— Втім, у вас в Японії теж не краще. Люди, які не біжать за стадом, всюди рідкість. Тут теж є такі.

Від кожного почутого слова мене проймав радісний трепет — я знав, хто це, то був Деміан!

У цю вітряну ніч я йшов за ним і японцем темними вулицями, слухав їхню розмову і насолоджувався звучанням Деміанового голосу. У ньому вчувалися колишні інтонації, чудова впевненість і спокій. Цей голос і зараз мав наді мною владу. Тепер усе стало на свої місця — я знайшов його!

У кінці вулиці передмістя співрозмовники попрощалися, і японець відімкнув вхідні двері до будинку. Деміан рушив у зворотному напрямку, а я зупинився і став чекати на узбіччі. Моє серце калатало, я дивився, як він простує прямою пружною ходою — в коричневому водонепроникному плащі, з ціпком, що звисав з його руки. Не прискорюючи своєї рівномірної ходи, він підійшов до мене, зняв капелюха і показав мені своє колишнє світле обличчя з рішучими вустами й осяйним високим чолом.

— Деміане! — вигукнув я.

Він простягнув мені руку.

— Отже, ти тут, Сінклере! Я чекав тебе.

— Ти знав, що я тут?

— Не те щоб знав, але, безумовно, сподівався на це. Я побачив тебе тільки сьогодні ввечері, ти ж весь час ішов за нами.

— Отже, ти одразу впізнав мене?

— Звичайно. Правда, ти дещо змінився. Але ж на тобі лежить «печать».

— Печать? Яка ще печать?

— Раніше ми називали її Каїновою, якщо ти ще пам’ятаєш. Це наша печать. На тобі вона була завжди, тому я і став твоїм другом. Але тепер вона стала виразнішою.

— Я цього не знав. Чи все ж знав? Якось я намалював твій портрет, Деміане, і здивувався, що він схожий і на мене. Це через печать?

— Звичайно. Приємно, що ти тут! Моя мати також зрадіє.

Я спохопився.

— Твоя мати? Вона тут? Вона ж мене зовсім не знає!

— О, вона чула про тебе! Вона впізнає тебе, навіть якщо я не скажу, хто ти… Ти довго не давав про себе знати.

— О, мені часто хотілося написати тобі, але ніяк не виходило. З деяких пір