Ірина Цилик - Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик

доволі настирливо пригадалось, як безтурботно Атоніна Василівна мила тарілки після, як буденно вона побажала їй вдалих вихідних. А Галина! Вона — взагалі, встигла ще швиденько накидати список потрібних продуктів, наче вона подивилася кулінарну програму, а не… Хробачок швидко закінчив із брудною роботою і прошмигнув до підготованої нірки. «У них все це було… і, може, навіть більше. А я… навіть і не знала», — усвідомила Майя Дмитрівна й нарешті роздратовано кинула рештки слойки голубам.

У невідомих світах безкомпромісно красивих почуттів був один суттєвий недолік (чи то перевага?): вони не мали геть нічого спільного з реальним життям Майї Дмитрівни після фатальної загибелі тієї країни, в якій вона народилася й прожила, певно, більшу частину свого життя. Трупний запах залоскотав ніздрі страхом невідомості, й саме тоді, на тлі загальної розрухи, навдивовижу вчасно вигулькнули різні раї запашних свобод. Раї були чужі, зовсім не схожі на вишневі сади рідного краю. Бронзово- шкірі, просякнуті тестостероном дон-хуани пристрасно кохали пишногрудих хуаніт, а ті, своєю чергою, ронили сльози за іншими ліргероями, і яблука їхніх незгод скапували соком яскравих емоцій на сухий ґрунт постім- перської самотності. Перші пагони безрозмірного слова можна швидко розростались у висоту, ширину і, тим паче, глибину.

Інформаційний простір тоді, в першій половині 90-х, розірвався для Майї Дмитрівни оглушливими салютами не знаних досі книжок, журналів, фільмів, серіалів, музики. Все це по-іншому звучало, пахло, зблискувало й шумувало повноцінним життям. Справжні щоденні реалії, натомість, скидалися на депресивно-недоношені фільми українських кіностудій, в яких убого підмальовані вітчизняні актори заговорили раптом кривуватою, пластмасовою мовою так, як насправді ніхто не говорив. Усі спілкувалися мовою «Санта-Барбари»: Мейсон, Сісі, Ідей — так тепер звали навіть блохастих кошенят у її дворі. Щось не зросталося. А назустріч розгубленій Майї Дмитрівні впевнено крокувало невідоме покоління в новомодних лискучих лосинах і тісних велосипедках, що неделікатно вип’ячували обриси статевих губ — навіть ті розтягувалися у скептичних посмішках! — їхніх юних власниць. Щось не зросталося! Ці паралелі, як водиться, не перетинались — і, балансуючи поміж двома реальностями, Майя Дмитрівна вражено усвідомила, що саме не зрослося насправді: всі ці світи не виникли нізвідки, вони існували й раніше, просто вона цього не знала.

Хоча ні — підозрювала, починаючи з вісімдесят шостого року: тоді їм із Леською пощастило дістати через знайому путівки до Литви. У перший день подорожі сестри мовчали…

Найбільше Майю Дмитрівну вразили помідори. Мешкаючи майже десять років свого життя у будинку з овочевим магазином на першому поверсі, вона була, в принципі, впевнена, що точно знає, як виглядають дари природи. Але, зачудовано прочинивши чергові двері з привітним дзвіночком під час жадібного шопін- гу в Каунасі, Майя Дмитрівна заціпеніла: менше за все в цій по-аптечному стерильній світлій крамничці вона сподівалася побачити картоплю з морквою. Кріпкенькі плоди тулилися чисто вимитими бочками один до одного на акуратних дерев’яних полицях і пахли чим завгодно — щойно политим городом, серпневим теплом, дачним чистоплюйством — тільки не гнилим духом землі, неодмінно змішаної, у пропорції один до трьох, із позначеним на ціннику продуктом. І — помідори. Розфасовані по кілька штук, вони сяяли червоногарячими, туго обтягнутими упаковочною плівкою округлостями й переливалися райдужними відблисками, серед яких Майя Дмитрівна несподівано вихопила відображення власного, явно витягнутого чи то з оптичних, чи то інших причин обличчя.

Звісно, були ще всі ці чужі спокійні люди, одяг, запахи, мінімалістичні й вишукані, як шанелівська сукенка, вітрини, галереї, іншомовні вивіски, справжні бари, в яких вишколені офіціанти приносили рожеві тільця креветок у тонких креманках і каву з мигдально-ванільними медальйонами компліментів на блюдечках… Але — помідори!

За двадцять із гаком років після подорожі до Прибалтики Майю Дмитрівну найменше тривожило оформлення продукції в магазинах. Вона жила тепер в іншій державі, в якій стелажі супермаркетів ломилися від імпортованих і вітчизняних продуктів у гарненьких упаковках. У цій країні були вже і бари, і брендові бутики, і надсу- часні кінотеатри, і шоу-програми, і секс-шопи, і галереї з галеристами, а також ті, кому вони елегантно впарювали прагматично-силіконовий ренесанс капіталістичного мистецтва. Утім, Майю Дмитрівну все це мало непокоїло. Взявши до відома власну недосвідченість ще тоді, наприкінці минулого століття, вона швидко загубилася в нетрях альтернатив, утомилася від цього, постаріла; лише зрідка тепер інші береги гукали до неї відгомоном чиїхось далеких карнавальних утіх.

Загалом же, побут її сім’ї кілька разів похитнувся і знову так-сяк налагодився. Майя Дмитрівна досі зразково слідкувала за природним рухом населення Батьківщини з дев’ятої до шостої години кожного робочого дня. Потім — ішла додому, де готувала вечерю для чоловіка, відтак — читала, дивилася телевізор.

Кожної суботи Майя Дмитрівна удвох із Костянтином Олександровичем вибиралися на Солом’янський ринок. Там вони довго розвідували обстановку, звіряючи ціни, тоді купували молоко, сир, овочі, уважно нюхали копчену скумбрію і — обмінявшись змістовними погоджувальними поглядами — просили продавця зважити жирну лискучу тушку, після чого загортали її в чотири руки у підготований заздалегідь пакет. Насамкінець походу завжди пригодила черга завершального акорду. Викресливши всі пункти у списку продуктів, Костянтин Олександрович усаджував дружину з сумками на лавочці неподалік ринку і зі змовницьким виглядом зникав на кілька хвилин, після чого вертався з апетитною здобиччю радісний, як молодий ердельтер’єр. Майя Дмитрівна традиційно ахала, весело сплескувала руками, отримувала жовтий рум’яний біляш у промасленому папірці й завжди незмінно думала, що нічого смачнішого від цього пікніка на узбочині в її житті не було.

Щонеділі ж, якщо руки Майї Дмитрівни поводилися слухняно, у квартирі пахло пирогами, і на цей ароматний повів сходилися гості. Алла, яка народила трьох дітей і працювала бухгалтером у кінотеатрі, приносила в дім оповідки про нові дитячі витівки та анонси свіжих картин. Людочка, чиї дитячі травми нарешті вдало компенсувалися роботою кінолога, натомість тягла із собою запахи собачої активності та цікаві історії про своїх вихованців. Сестри пили чай, хвалилися різнокаліберними успіхами, іронізували одна над одною, іноді, як у дитинстві, зчіплюючись від надлишку емоцій у вічному змаганні бронзових призерів життєвого плавання. Від такої неспортивно! поведінки Костянтин Олександрович завжди засмучувався, спантеличено чортихався і діставав з антресолі свіжу настоянку, але після першої ж чарки сам упадав у меланхолію й непомітно тікав до своєї комірки. Тоді суддівський свисток переходив до Майї Дмитрівни, яка перебирала місію зі збереження миру і вчасно подавала репліку: «Де в цьому домі корвалол?». Знаходився корвалол, а разом з ним і компроміси. Алла підтирала туш і між іншим просила в сестри координати зоопсихолога для обхамілого ретривера однієї зі своїх подруг; Людочка викурювала сигаретку