Ірина Цилик - Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик

Щоранку всі розбігалися дружно кувати світле майбутнє своєї великої держави, а щовечора — траєкторією через ясла й продмаги — збігалися додому, де готуван- ня-підмивання-зашивання-прасування та «ня-ня-ня» й «ма-ма-ма» найменших споживачів батьківської уваги нарешті доводили всіх до повної знемоги. Коли діти утихомирювалися, дорослі втомлено збирались поговорити про насущне на маленькій тьмяній кухні. Але щойно перший ковток цейлонського чаю терпко обпікав горло, як із кімнати, в неодмінно повторюваній щовечора зловредній тональності, проривалося дитяче кувікання.

— Ваша, — єхидно розводив руками Тусин чоловік.

Усі напружено прислухалися.

— Та, наче, ні… - невпевнено заперечував Костя.

— Ваша, ваша! — сміялася Туся, й Майї уривався терпець. У темряві вона навпомацки знаходила свою молодшу — та й справді найчастіше була винуватицею — і прикладала її до грудей. Плакса солодко зітхала й заходилася монотонно чмакати. Тіні з вулиці пробігали світлими смужками по стіні. Ніч важко склеювала повіки й загусала в потилиці.

Зранку Майя Дмитрівна знаходила себе за рідною шафою, й звична схема — світле майбутнє — ясла — ня- ня-ня — ля-ля-ля — нетривкий сон — повторювалася. Невідомо, які саме ланки такого насиченого життєвого коловороту розмикалися для програмних сімейних утіх, але діти, тим не менше, поповнювали ряди мешканців кімнати з вражаючою послідовністю. Певна річ, урегулювання найпростіших законів природи в державі, що не любила ніяких сороміцьких витівок, залишалося справою самих потопельників.

Одного разу Туся, з’їздивши до санаторію й підлатавши нерви тишею та бадьорим хвойним духом, повернулася з напрочуд яскравим рум’янцем і лукавим виглядом. Вона довго м’ялася, інтригуючи Майю Дмитрівну неясними натяками, доки нарешті не поділилася пошепки своєю, точніше, спільною відтепер удачею. В процедурній вона заприятелювала з однією львів’янкою, яка, в результаті задушевних бесід і обопільного бідкання, обіцяла допомогти Тусі як мінімум в одній із її проблем. Західні околиці великої країни, звісно, передбачали хвилюючі переваги близькості інших, хоч не таких могутніх, але набагато свідоміших у врегулюванні найпростіших законів природи держав.

Туся з Майєю чатували на дорогоцінну посилку зі Львова з тим трепетом, із яким діти відшукують шарудливі згортки під новорічними ялинками. Але добрий Дід Мороз на якомусь з етапів ланцюжка радянської пошти дав маху: бандеролька загубилася. Приголомшені несправедливістю, сестри, тим не менше, посоромилися бити на сполох. «Що я скажу на пошті? — з чорним лицем зітхала розчарована Туся. — Що чекаю на посилку, вщент напаковану виробом номер два?!»

Таким чином довгоочікуваний переїзд молодих сімей до окремих хрущовських гніздечок скидався вже на розформування дитячого садка: вражено-натужний плач шістьох Майїно-Тусиних дітей символічно позначив завершення першого, прекрасного у своїй несвідомій сюр- реалістичності періоду.

Починався наступний. Розморена щастям Майя Дмитрівна святкувала початок нової ери серед порожньо- лункого простору власної квартири. Аж дві заквітчані простенькими шпалерами кімнати, коридор, кухонька і сумісні туалет з ванною розохочували невідомими обріями іншого життя. Ніколи раніше в неї не було навіть своєї кімнати, і хоча й тепер про такі буржуазні привілеї, звісно, не йшлося, кухня — принаймні вона! — впевнено обіцяла хазяйці повну свободу самовираження. Пляшка шампанського ахнула святковими бульбашками, і захмеліла Майя Дмитрівна задерикувато станцювала в кожній із метрових клітинок, негласно призначених для майбутнього її кухонного чистописання.

Між тим, дні цеглинками часу зчіплювалися в тижні, ті формували щільні блоки місяців — і, врешті, стіни років планомірно складали міцний кістяк їхнього злагодженого побуту: любовний човен спокійно дрейфував у плавнях буднів, діти ставали дорослими, житло обростало тонким жирком благополуччя. Купили чеський гарнітур, кольоровий телевізор, новенький холодильник, видали заміж старшу доньку Аллу, поховали маму, зібрали гроші на новенький «Москвич», з’їздили кілька разів до Євпаторії…

Вечорами, нагодувавши сім’ю, Майя Дмитрівна втомлено читала або дивилася телепрограми. Молодша донька вчила уроки і час від часу влаштовувала безперспективні підліткові істерики: майже доросла Людочка зовсім по- дитячому вимагала собаку. Костянтин Олександрович незворушно сопів і грюкав інструментами у своїй засідці: на відміну від доньки, якій дісталася тепер ціла кімната, й дружини, з її шестиметровою територією кухонної творчості, голові сім’ї вистачило невеличкої комірки. В Костянтина Олександровича проявилося хобі. Наче азартний мисливець, слідкуючи за вітром дворових змін, він тепер не пропускав жодного суттєвого поповнення сміттярки. Щойно ж громіздкі тіла письмових столів, комодів та інших нещасливців, скалічених тліном чи банальними віяннями нової моди, вирушали на сусідських спинах в останню путь, як рятівник поспішав їм на допомогу. Витягуючи власноруч розчленовані меблі до себе на п’ятий поверх, Костянтин Олександрович радісно світився, молодечо ухаючи та охаючи з кожним новим прольотом. Потім, відсапавшись, зачинявся в операційній своєї комірки й починав ворожити над дивовижними перетвореннями дерев’яних покійників на ряди функціональних буратін. Майя Дмитрівна покірно вимітала стружку, очікуючи подарунків: удень народження, на річницю весілля, Новий рік та всі інші, менш значущі свята, вона завжди отримувала нову поличку у ванну кімнату, або мисник, або підставку під взуття.

У вихідні часто бували гості. Сестри Майї Дмитрівни з чоловіками, дітьми й першою партією онуків гамірною компанією щільно заповнювали невеличку квартиру; дружно ліпили вареники, дивилися діафільми і слайди. Туся голосно хвалилася дачними подвигами, Леся тихо ділилася подробицями домашніх чвар, Костянтин Олександрович традиційно демонстрував свої саморобки і пригощав гостей вишневою наливкою або якою-небудь настоянкою, діти товклися на кухні, слухали магнітофон і курили у кватирку.

— Майюшка моя… Апрєлюшка, — грайливо ластився до дружини Костянтин Олександрович і перетирав рушником мокрі келишки після того, як гості розходилися. Майя Дмитрівна усміхалася, обережно складала посуд до серванта, перевдягалася у шурхітливу комбінацію, демонстративно довго водила щіткою по волоссю… Тонкий поштовх наближення незапрограмованої ніжності обоє вгадували інтуїтивно точно і зустрічалися під шлюбною ковдрою без непотрібних слів. Потім, коли любовний човен знову прибивало до берега, Майя Дмитрівна довго не могла заснути. За стіною глухо билася Людоччина музика, поруч солодко посапував чоловік, і трішки хотілося плакати, хоч, може, й не хотілося зовсім.

…Коли маршрутка нарешті вирвалася із затору й побігла вперед із радісним фирканням, наче молоде пустотливе лошатко, стало принаймні легше дихати. Вже за якісь п’ять-сім хвилин очуміла Майя Дмитрівна вийшла на своїй зупинці й неспішно рушила додому. Теплий квітневий вечір швидко перефарбовував місто в густий фіолет і гомонів дотепер незвичним після зими об’ємним звуком: десь заливався оскаженілим гавкотом собака, біля кіоску пили пиво кілька мужичків у спортивних костюмах, із-за рогу сусіднього будинку долинали дзвінкі удари м’яча об сітку та збуджені вигуки хлопчаків. «А Люся чомусь не виглядала дуже здивованою», — раптом подумала Майя Дмитрівна. Неприємна здогадка заворушилася нахабним хробачком десь під серцем і почала впевнено його підгризати. Начебто недоречно, але