Тимофій Гаврилов - Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов

Згодом, покинувши рідне місто, я прочитаю чимало книжок про людську байдужість. Відвертих, безкомпромісних, різких. Вони стануть для мене одкровенням. Я поглинатиму їх ночами в гуртожитку під скупим світлом настільної лампи. Години здаватимуться надто коштовними, щоб марнувати їх на спання.

У памʼяті знову і знову зринатиме діалог.

Я чутиму її голос. І свій.

Голос дівчинки, яка була нам посестрою і спільницею.

Якій дорослі здіагнозували розумову відсталість й усунули подалі від людського ока.

А могло її життя скластися цілком по-іншому — тоді по-іншому завершувалася би ця оповідь.

... Переді мною пропливали невиразні лиця пасажирів. Вони дивилися крізь нас, знуджено ковзали поглядами, відверталися.

... Квіти розкидані під ногами. Ми топчемо їх, байдужі до їхньої краси.

Тисяча ґульденів

Тисяча ґульденів — цілий маєток. Якщо перерахувати, місячна стипендія — чотири ґульдени, зарплата — десять. Вісім років і чотири місяці, щоб нашкребти тисячу. Без харчування і житла.

Вивчав французьку. З французькою, брате, пропаща справа, хіба лантух слимаків заробиш, проувихавшись сезон на виноградниках. Та ще безкоштовний виноград, скільки душа забажає. А тут тисячу ґульденів!

Французьку вчив не з великої любові. І не тому, що нею муркочуть янголи (муркотів, вигинаючись на осонні, кіт). Французьку вчив, бо народився в селі. Не в кожному селі її відразу отак і вчать. У деяких — німецьку або англійську. Найчастіше, однак, — «гайта» і «віста». В багатьох узагалі нічого не вчать, крім як ходити коло плуга, тож доводиться вирушати в сусіднє село або й через два-три. Добре, якщо нагодиться фіра. Частіше ж доводиться тарганитися пішки, понапувавши корів і вичистивши стайню.

Французьку вчать у гуцульських селах, оповитих туманами і повір’ями. Гуцульські села туляться в долинах, тримаються на схилах гір. На скелях росте гуцульська квітка, едельвейс. І стелиться, вкрита куцими зеленкавими ворсинками, гуцульська земля.

Отож він народився в гуцульському селі. Високі смереки, глибокі провалля. Влітку пас овець на полонині, взимку ходив до школи через пагорб прокладеною в лісі кривулястою стежкою. Вирушав о сьомій, а потрапляв на другий або й третій урок. Найбільше було чотири, та й то аж у п’ятому класі. Тож і складалося так, що приходив, а вже пора домів. Не дивно, що дорогу туди і назад знав краще, ніж арифметику. По деревах читав плинніше, ніж по складах. То лише так здається — один пагорб, насправді ж — о-го-го. Спершу туди, потім назад. Вгору, вділ. Вгору, вділ.

Французьку вчив від четвертого класу. Деколи встигав на заняття, деколи ні. Деколи треба було не тільки напувати корів і вигортати гній, а й обробляти город. У такі дні або й тижні французької не було. Ні французької, ні арифметики, ні природознавства. Останнє скасував директор школи, за сумісництвом завнач і вчитель. То був такий самий, як решта освітніх закладів у відлеглих селах: викладач, завнач, директор — одна особа.

Учитель надіслав директорові листа, й відповідь не забарилася, позитивна і скріплена в дусі бюрократичних формальностей гербовим штемпелем. А що почерки обох епістол разюче подібнилися, не було на те ради. Хоч куди глянь, навколо природа, учні знають її, ходять нею до школи, вдихають ніздрями, вбирають очима, всотують порами, відчуваючи її краще, ніж автори підручника, які живуть у місті і пишуть про те, чого, може, й не нюхали.

Арґументи були настільки очевидними, що в запиті до вищої інстанції, яка скерувала б його у ще вищу, а та ще і ще, не було жодної потреби. За всі роки контроля впала на директорову сиву голову лише раз, й усе златвилося якнайліпше — шашликами з ягнятини, вишнівкою власного виробництва і бринзою на дорогу.

Директор навчав сільських дітлахів, на ньому трималася школа, тож і громада стояла горою за нього. То громада, а не перевірка обклала халупу кукурудзою, щоб було тепліше взимку. І громада, а не перевірка рубала дерева на дрова, дбайливо складаючи в повітці за школою, щоб у шкільній грубці тріскотів, як угатить мороз, вогонь; то селяни, а не комісія, малювали свіжою фарбою столи, на яких першого вересня дітиська розкладали шкільне приладдя.

Щоправда, вчитель приховав від директора справжню причину, що змусила вдатися до такого незвичного серед гір епістолярного жанру, проте в суті речей це нічого не змінювало. Надибавши якось ворох паперу і зіштукувавши кілька клаптиків, учитель впізнав на них березу карельську. Поки спантеличено роздивлявся її, в кутку жалісливо пищали ще геть рожеві, як досвіт над верховиною, з голими тільцями й невидющими очима мишенята. Пощо дітям карельська береза, якщо навколо незліч дерев? У Карпатах своя береза — гнучкостанна й струнка, як гуцульська чічка.

Після четвертого класу він знову пішов на полонину, де бував від найменшого малку. Пам’ятаючи настанову за кожної нагоди повторювати вивчене, підступав до вівці і, набравшись духу, запитував: «Ви розмовляєте по-французьки?» Вівця витріщувалася на нього. «Я трошки розмовляю по-французьки», — провадив уже не так упевнено. Вівця далі мовчала, та він не бажав з цієї причини резиґнувати: «Який чудовий краєвид!» Вівця підводила голову і втуплювалася в смереку. «Батько французькою буде père, мати — mère». На що вівця нарешті казала: «Бе-е-е-е-е», і він вертався в колибу.

Вряди-годи вибухала гроза. Блискавка рвала небо, немилосердно гуркотів грім. Він сидів у колибі і фантазував, яка вона, Франція. «Гуцули — нащадки гуґенотів, які заснували Коломию і Жаб’є, — розповідав учитель. — Ще й нинька жаби — національна страва французів». Він пробував уявити, як французи їдять жаб. Бридкущих, ослизлих, банькатих. Вчитель торочив, буцім французи витончені. Які то, витончені? Були слова, які, хоч як до них підступав, вислизали від нього; вони не мали запаху і нічого не викликали.

Підстеріг жабу, засмажив і спробував з’їсти. Його знудило, і він виблював. Ні, він не зміг би жити у Франції; не витримав би й одного літа — навіть заради винограду, не кажучи про слимаків, хоч якби був біблійним Змієм, спокушав би не ябками, а солодкими, наче сироп, виноградними ґронами. Та він не був Змієм. Був пастухом, звичайним хлопчиною, селянським сином. Уже наступного дня новина про те, що йому пороблено, докотилася до села.

Його знесли в долину, й ворожка зливала віск і клала сірники. Два тижні провів у ліжку. Його трясла рідкісна в наших краях пропасниця, проте вже третього тижня став такий, як був. «Це все той мудрагель! — супився батько. — Мастак забивати дітвакам баки», а мати стійко мовчала. «І траʼ ʼму світ за очі ходити?» — невдоволено шамкала баба, а мати смиренно відказувала: «Нехай уже». Батько нишкнув, тоді як мати плекала надії на майбуття.

І надії справдилися. Французька допомогла вступити в університет