Альфред Деблін - Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

не повернувся, я твердо стою на ногах, мене так просто не проймеш, так просто не проймеш! «Коли прийде товстушка, скажіть, що в мене родич помер. Одержав звістку. Дядько, чи щось таке. А на обід я сюди не прийду, на мене хай не чекає. Скільки з мене?» — «За одну гальбу, як завше». — «Ага». — «А пакунок тут залишите?» — «Який ще пакунок?» — «О, а вас таки добряче прихопило, Біберкопфе! Давайте без дурниць, вже якось опануйте себе. А пакунок я збережу». — «Який ще пакунок?» — «Та йдіть уже, подихайте свіжим повітрям».

Біберкопф вийшов на вулицю. Господар позирає на нього крізь шибку: «Щоб тільки не принесло його назад. Ну й ну! Такий міцний чоловік. Ото товстушка баньки вилупить».

Перед будинком стоїть блідий чоловічок, права рука в нього на перев'язі, а кисть у чорній шкіряній рукавичці. Він уже добру годину стоїть тут, на осонні, й не йде нагору. Він повернувся з лікарні. У нього дві доньки, вже великі, а потім ще й хлопчик народився, мав чотири роки, і ось помер у лікарні. Спершу була просто ангіна. Лікар сказав, що невдовзі ще раз зайде, але прийшов тільки ввечері й зразу сказав: негайно в лікарню, підозра на дифтерію. Малий пролежав там місяць, уже був майже одужав, аж тут підхопив скарлатину. І за два дні, вчора, амінь, головний лікар сказав: серцева недостатність.

Чоловік стоїть перед вхідними дверима, жінка нагорі кричатиме й ридатиме, як учора, всю ніч, і дорікатиме, що не забрав малого з лікарні три дні тому, коли той був майже здоровий. Але ж сестра-жалібниця казала, що в нього ще бацили у горлі й що додому не можна, бо вдома ще є інші діти. Жінка не хотіла цьому вірити, але ж діти справді могли заразитися. Він так і стоїть. Перед сусіднім будинком галасують діти. Раптом йому спало на думку, що коли він привів малого, в лікарні спитали, чи тому зробили укол із сироваткою проти дифтерії. Ні, сказав він, не зробили. Чекали лікаря цілий день, а він з'явився ввечері й одразу сказав їхати до лікарні.

Й чоловік з покаліченою на війні рукою кинувся бігцем вулицею, перетнув її, добіг до наріжного будинку, заскочив досередини, але йому сказали, що лікаря немає дома. Як то немає? Але ж зараз ранок, кричав він, лікар мусить вести прийом. Двері кабінету прочинилися. На порозі з'явився лисий гладкий пан, упізнав інваліда й завів того до кабінету. Чоловік не сідає, розказує про лікарню, про те, що дитина померла, лікар тисне йому руку.

«Ми ж на вас чекали, всю середу, з ранку до шостої вечора. Двічі посилали за вами. А ви не йшли». — «Але ж я таки прийшов». А чоловік знову переходить на крик: «Я каліка, ми проливали кров на фронті, а тепер мусимо чекати, з нами можна робити, що заманеться!» — «Будь ласка, сядьте, заспокойтеся, прошу вас. Адже дитина померла зовсім не від дифтерії. У лікарні часто можна заразитися». — «Нещасливий випадок тут, нещасливий випадок там. А ми мусимо чекати, як прислужники, а наші діти хай собі дохнуть, як здихали й ми».

За півгодини він повільно спускається сходами, постояв на сонечку і піднявся до себе нагору. Жінка порається на кухні. «Ну що, Паулю?» — «Ну що, стара?» Вони взялися за руки й похилили голови. «Ти ще не їв, Паулю. Зараз подам». — «Я був у доктора, сказав йому, що він у середу не прийшов. Дав йому жару». — «Але ж наш Паульхен зовсім не від дифтерії помер». — «То байдуже. Я так йому і сказав. Якби дитині зразу зробили укол, то хлопчику не довелося б лягати в лікарню. Взагалі не довелося б. Але доктор не прийшов. Тож я йому й дав жару. Треба ж і про інших думати, щоб такого не повторилося. Хоча таке, напевне, ледь не щодня трапляється, хто його зна». — «Ну, бери їж. А що ж тобі дохтор сказав?» — «Та він, взагалі, непоганий чоловік. Уже в літах, а має купу роботи, всенький день на ногах. Я це розумію. Видно, справді-таки, судженого і конем не об'їдеш. Він мені чарку коньяку налив, щоб я заспокоївся. І пані дохторова також вийшла». — «Ти, напевне, там добряче розкричався, Паулю?» — «Та ні, тільки спочатку, а потім усе мирно було. Він сам визнав: хтось мав йому про це сказати. Він непоганий чоловік, але таки треба було сказати».

Він увесь тремтить, поки їсть. Жінка плаче в сусідній кімнаті, потім вони разом п'ють каву біля плити. «Кава в зернах, Паулю». Принюхався до чашки: «Таки справді».

А завтра — могила сира[67], та ні, опануймо себе

Франц Біберкопф зник. Того дня, як він одержав листа, Ліна по обіді пішла до нього додому. Вона хотіла зробити йому сюрприз — покласти на ліжко камізельку, яку сама сплела. І ось сидить чоловік удома, тоді як йому треба йти торгувати, особливо зараз, у передріздвяну пору, сидить собі на ліжку, присунув до нього стіл і колупається у будильнику, розібрав на дрібні деталі. Вона спершу лякається, що він удома й може дочасно побачити камізельку, але він на неї й не гляне, витріщається тільки на стіл та на свій будильник. Їй це до речі, вона може хутенько сховати камізельку біля дверей. А він так словом і не прохопився, що це з ним таке, з похмілля він, чи що, й що це за дивний вираз обличчя, таким вона його ще не бачила, й колупається у своєму старому будильнику, як сновида. «Будильник же був справний, Франце». — «Ні, ні, він був несправний, постійно дзижчить і невчасно дзвонить, я вже розберуся, в чім тут річ». Поколупався ще трохи в будильнику й облишив, натомість взявся у зубах длубатися; а на неї навіть не гляне. Стривожена його незрозумілою поведінкою, вона пішла собі додому, нехай, думає, виспиться. І от навідалася ввечері, а його немає. Розрахувався за помешкання, спакував речі, все прихопив із собою — і гайда. Хазяйка нічого не знає, він віддав їй плату за квартиру і сказав, щоб вона записала в його картці, що він у від'їзді. Напевне, довелося вшиватися від когось, га?

Після цього минуло двадцять чотири жахливі години, поки Ліна нарешті розшукала Ґотліба Мека в надії, що він допоможе. Той також переїхав на іншу квартиру, тож Ліна все післяобіддя бігала від кнайпи до кнайпи, аж поки знайшла його. Але він нічого не знає, та що може трапитися з тим Францом,