Жан-Крістоф Гранже - Останнє полювання

собі виходу, розради… І ніколи не знаходив. Поки не став фліком. Я віднайшов рівновагу завдяки боротьбі проти злочинців, намагаючись упорядкувати хаос на вулицях…

Івана ніколи б не подумала, що будинок «У кита» так подіє на Ньємана. Зазвичай сищик анітрохи не був схильний звіряти душу.

Принесли пиво, досить пінне. Він неспішно стромив ніс у свій кухоль.

— Від жорстокості мене врятувала інша жорстокість. Я ніколи й не знаходив розв’язання проблеми, зате став її частиною. Кілька років тому я наблизився до відповіді й зрозумів, що ті, хто насправді її знає, уже ніколи не зможуть про це розповісти.

Не кожен зрозуміє… Івана знала принаймні те, що Ньєман уже не був тим фліком, що раніше. Ґернонська справа не просто травмувала його фізично, а й знищила психологічно.

Кома, операція, реабілітація… До цього Ньєман мав повно енергії і вражав усе, що рухалося, добивав навіть те, що вже не ворушилось. Апостол негайного правосуддя, флік у найгіршому сенсі цього слова. Жорстокий, непередбачуваний, поза законом, зате кращий за інших.

Нині ж він спустився на землю. Його грубість всотала кома, як чорна діра всотує світло. І лишився тільки старий чоловік, який повернувся з мертвих, який досі мав комусь щось доводити, щоб його не списали в архів, тобто показувати, що він так само добре виконує свою роботу.

Ньєман уже допив пиво і тепер дивився на неї, не виймаючи рук із кишень, ніби на достойний результат своєї праці.

Зненацька він устав і поклав на стіл банкноту.

— Попрацюй до вечері над Чорними мисливцями. Я хочу знати про них усе.

Івана оглянула його з ніг до голови.

— А… ви куди?

— Спати.

— Зараз шоста година вечора!

— Розбуди мене до вечері.

Він розвернувся й зник у гіллі плакучих верб.

32

Шюллер намагався вразити їх Чорними мисливцями.

Та він показав лише мізерну частку цих жахіть.

Івана добре знала історію нацизму. На її думку, кожен флік — тобто кожен ворог злочинності — мусив глибоко вивчити те, що стало найстрашнішою лабораторією людської жорстокості.

Однією з вершин, якщо так можна висловитися, цього мерзенного процесу були масові розстріли — кілька років винищення людей на Східному фронті, передусім євреїв та партизанів. За чотири роки айнзатцгрупи (групи втручання) винищили понад півтора мільйона людей.

Івані вистачило кількох інтернет-статей, аби зрозуміти, що серед цього екстремістського свавілля банда Дірлеванґера займалася ще більшим екстремізмом. Один матеріал із тих, що вона нарила, так і називався: «Чорні мисливці: там, де нацистські злочини дійшли до межі, вони її перетнули». Краще й не скажеш.

Усівшись зі своїм «маком» за столиком, який зазвичай слугував для ключів і сумок, втиснувшись між маленькими любителями пива на шпалерах та масивною шафою з лакованого дерева, Івана провадила свої пошуки, водночас приголомшена й захоплена.

Очільник цього кошмару, Оскар Дірлеванґер, чиє фото вони бачили в лабораторії Шюллера, був ідеальним утіленням німецької «нової людини». На війні 1914—1918 років, яка зробила його частковим інвалідом (йому паралізувало руку), він здобув репутацію справжнього «бойового пса», і злочинця, і сміливця.

Насправді повернення до мирного життя далося йому важко: машина смерті працювала вхолосту. У 30-х роках він служить офіцером у штурмзагонах і постійно потрапляє в негаразди. Арештований за неодноразові сексуальні зносини з неповнолітньою, молодшою від 14 років, пізніше замішаний у «фінансових махінаціях». Врешті-решт опиняється у Вальцгаймському таборі, призначеному для сексуальних злочинців.

Із початком Другої світової війни Дірлеванґера реабілітують. Мерзотник зберіг солідні зв’язки в армії, та і його досвід на службі становить значну перевагу. Його вирок скасовують, і Гіммлер доручає йому керівництво бригадою нового типу, спеціальним підрозділом, що складається з мисливців поза законом: браконьєрів, злочинців, але також і найкращих убивць, майстрів вистежування, яких тільки можна уявити.

Спершу в Польщі, тоді в Білорусі Чорні мисливці воюють у свій спосіб, безгучно вистежують партизанів, уміючи стати невидимими в лісі, розчиняючись у ворожому середовищі, досягаючи своєрідних висот у мистецтві полювання…

Це також незрівнянні «майстри» геноциду. Вони ліквідують єврейські гетто, тероризують місцеве населення, спалюють села, слідуючи перевіреній методиці: зібрати всіх мешканців у стодолі чи церкві, а тоді спалити це все вогнеметами. Таким чином, за одну операцію вони здатні винищити понад десять тисяч цивільних, включно з дітьми й жінками.

Офіційно Чорні мисливці повинні підтримувати порядок, але вони самі несуть хаос, грабуючи та ґвалтуючи направо і наліво. Це розбійники, яких захищає закон, головорізи в уніформі, озброєні до зубів збоченці з пекельними псами.

Навіть нацистську владу починає турбувати таке варварство. Поспіхом розпочинають розслідування. Про них ходять жахливі чутки. Нібито Дірлеванґер убиває євреїв, тоді розрубує їх на шматки і варить разом із кониною. Навіщо? Для виробництва мила.

Утім, розслідування закінчуються, коли нацисти починають вважати своїх східних ворогів недолюдками, безмозкою здобиччю. Дірлеванґер — достойний їм супротивник. Тож йому дають й інших солдатів: циган, психопатів, політв’язнів… Це найбезладніший батальйон, який тільки можна уявити, але Дірлеванґеру, хворому наркоману та п’яниці, вдається його контролювати.

Однак невдовзі починається занепад. Із 1944 року Чорні мисливці стають гарматним м’ясом — у деяких просто-таки самогубних операціях вони втрачають до 75% бойового складу. Із такими втратами вони залишають по собі ще більше жертв. Оскаженівши від смерті та крові, вони застосовують свої мисливські техніки в містах. Так само в супроводі своїх жахливих собак вони методично винищують міських жителів, викриваючи їхні схованки, вистежуючи їх у катакомбах.

Івана стежила за цим переліком жахіть, не забуваючи робити нотатки. Інколи свідчення супроводжувалися фотографіями чи відео. Тоді флікиня натискала «Відтворити». От, наприклад: у варшавському госпіталі мисливці, у яких скінчилися набої, добивають поранених, хворих і медсестер багнетами та ударами прикладів. Але ж треба й розважатися. Дірлеванґер виганяє голих медсестер на подвір’я лікарні, руки в них складені за головою, між ногами — кров. Він обирає з них одну, вішає її й вибиває ногою цеглинки, на яких вона балансувала… Або ось: парубок в уніформі кидає, сміючись, десятилітнього хлопчика в багаття. Або ще: солдат, роз’юшивши обличчя священнику, мочиться на розп’яття…

Перевівши подих, Івана глянула на свій наручний годинник: перша ночі. Жахіття діє як гіпноз: вона незчулася, як пролетів час. Будити Ньємана? Точно не варто. Що ж до того, чи хотіла вона сама їсти — як не дивно, зовсім ні…

Вона присилувала себе дивитися на ці картинки бійні. Івана не могла цього пояснити, але відчувала, що нинішній ворог надихався кошмаром минулого або частина цієї сатанинської душі жила у вбивці чи вбивцях Юрґена. Трупи в гротескних