Мирослав Сивицький - Жартівники

відсунувши стільця, рвучко звелась на ноги, забрала тацю, пішла до тумбочки й заходилася споліскувати філіжанки.

Стріпнувши з себе, як собака воду з шерсті, отой дивний стан, звівся на ноги й Нестор.

— Я, дитинко, перескочу зараз на свій хутір, привезу деякі речі, й увечері приступаємо до праці.

— Ви житимете тут, у нас? — не озираючись, швидко запитала дівчина.

— Тебе це дивує?

— Ні… Так… Нічого… — і враз звладала зі своїм станом, стріпнула головою, відкинувши волосся, що хвилями спадало на округлі плечі. Надивилась я тут на директорів, котрі працювали з коліс. Заявиться раз, або й два на тиждень: «Як, Наталочко, все тут у нормі, все грає?»

— Ти сподівалася, що теж керуватиму з коліс? — маючи за плечима чималий досвід, й зрозумівши, що в душі дівчини теж прошуміла чимала буря, Нестор переводить розмову у жартівливе русло.

— Та ні, що ти… Просто Біляк таких гастролерів швидко відшивав. У нього нема: де б ти і ким би не був, але, насамперед працюй, або забирайся! Лише мене терпів і відраджував не залишати цього клубу.

— Бо живе чоловік перспективою. Таланить вашим людям, Наталочко, що маєте такого керівника.

— Що правда — то правда, — заховавши філіжанки до тумбочки, дівчина обернулась до нього, переплела на грудях руки, від чого повні перса випнулися ще більше, а без того коротке плаття підповзло вгору.

Враз Нестор побачив себе як би збоку.

Ось він швидко підійшов до вхідних дверей, повернув у замку ключ, а тоді наблизившись до дівчини, що все ще стояла, переплівши на грудях руки, узяв за нижні краї сукенки й потягнув угору. Наталка слухняно звела над головою руки, тісна суконька, загорнувши за собою повні груди, випустила їх, ті бризнули перед очі хлопця і звабно заколихались.

Розстеливши суконьку на продовгастому, обтягнутому сивим брезентом ящику, дівчина спочатку сіла на нього, тоді лягла навзнак і поклала хлопцеві на рамена ноги, перецілувавши пальчики ніг, став помаленьку посуватись з цілунками до заповітного, жаданого в усі віки й усіма чоловіками, місця. Дівчина охопила його голову руками, звивалась вужем, солодко корчилась і щораз голосніше стогнала. Раптом, вп’явши пальці в чуприну, міцно, немов хотіла увіпхати в середину, притягла до себе голову, стисла її ногами, й, вигнувшись луком, солодко, голосно скрикнула. Хлопець почув, як у нього під губами щось тихенько тріснуло, й солодка, липка маса зволожила губи. Дівчина не виплітаючи пальців з чуприни, рвучко відтягнула голову, знайшла його губи, смачно поцілувала, а тоді швидко прошепотіла.

— А зараз, візьми мене по-справжньому! — й почала рвати на ньому одежу…

— Несторе Григоровичу, — раптом донісся до свідомості хлопця голос дівчини. — Вам погано?

— Га? — стрепенувся хлопець, вириваючись з полону еротичної фантазії. Зніяковіло глипнув на злегка затуманені переляком очі Наталки й усміхнувся. — Та ні, все гаразд! Вибач, замріявся…

«Ето же нада…» — простогнав подумки знаменитою фразою з лексикону пана Спортсмена, завсідника відомого донедавна на весь соцтабір кабачка, й ледь не вилаявся уголос брудною, підчепленою у в'язниці, лайкою.

— А я злякалась! Дивлюсь, ні з того ні з сього ви чомусь зблідли, і немов відключились від реального світу.

— Все гаразд. Я погано спав цієї ночі, схопився удосвіта… Тепер уже справді, дитинко, все гаразд. Скажи, — кивнув на продовгастий, широкий обтягнутий сірим брезентом ящик, заввишки зі скриню на колесах, на якому щойно, в його фантазіях корчилась у солодких муках дівчина, що все ще стояла перед тумбочкою з переплетеними на грудях руками. — Від оцього всього обладнання ще збереглась документація?

— Так, Несторе, є все. У сейфі, що в моїй кімнаті. А чому питаєш?

— Хочу, у першу чергу оживити відеосистему, домотувати решту автоматики…

— Ви що… Ой, вибачай, Несторе, я звикну… Ти розумієшся на таких тонкощах?

— Я ще багато на чому розуміюсь.

— І на жіночих душах? — вже повністю оволоділа собою й спромоглася на жарт.

— На жаль ні. Це одна із таємниць, котру нікому не вдалося розгадати. — Він зиркнув на годинник і несподівано запропонував. — Знаєш що, сідай зараз зі мною у машину, заїдемо, поки ще йдуть уроки, у школу, зайдемо у сільську раду, на пошту… Словом, зробимо невеличку автоекскурсію твоїм селом. Опісля я привезу тебе назад, а сам перескочу додому. Ну що, згода?

— Авжеж. Їдемо…

27

— Ой, Несторе, ти справжній чарівник! — сказала Наталка, коли лунким коридором до кімнати, де вже працював одремонтований телевізор, процокотіла каблучками ще одна зграйка дівчат. — Я вже й забула, коли в будень було стільки відвідувачів. Це ж, мабуть, усі, насамперед дівчата, прагнуть подивитись на нового директора, еге?

Вона сидить у нього в кабінеті й великими плакатними літерами пише на листку ватману оголошення. Нестор, вивернувши нутрощі командного блоку відеосистеми, порпається у ньому з паяльником у руках. У кімнаті, мов живиця у сосновому борі, пахне розплавлена каніфоль і витає терпкий дух гуаші.

— Невже всі? — він ще раз торкнувся тонким жалом паяльника до печатної плати й вийняв несправну мікросхему. — Тоді життя в нашому КСК буде бити ключем і бурлитиме, як вода на чорториях.

— Еге ж, забурлить, нехай підійдуть оті з «Променя»! — дівчина вмочує перо в гуаш, дивиться на широкий кінчик й виводить чергову літеру.

— Побурлять і втихнуть.

Впаявши нову мікросхему, Нестор клацнув тумблером і на пульті спалахнув екран. Монітор висвітлював вхід до будинку культури.

— Що і треба було довести! — радісно видихнув хлопець і задоволено посукав руки.

— Ти, як чарівник…

— Еге ж, справжній вундеркінд! Підійди, будь ласка, й потримай мені отут трошки, — просить хлопець.

— Вже працюватиме? — стала біля нього. — Господи, як ти тільки не заплутаєшся у тому павутинні дротиків?

— А як ти двома шпицями й светр зв'яжеш?

— Прирівняв.

— Потримай отут…

— А мене не вдарить?

— Боїшся смерті?

— Ще не жила…

— Не бійся, хто має висіти, той від струму не загине.

— Висіти?

— Еге ж, у майбутнього чоловіка на шиї.

Нестор вклав блок на місце, заклацав тумблерами, і на дисплеї одна за одною пропливли картинки численних залів, басейну, фойє, службових приміщень та кімнат гурткової роботи.

— І що ж їй бракувало?

— Пам'яті.

— Пам'яті?

— Еге ж. Одна клепка вийшла з ладу. Ось вона, — подав дівчині процесор — коричневий прямокутничок з багатьма ніжками.

— Ти не смієшся з мене. Залізо, ось така от щипавка може щось пам’ятати?

— Може, Наталю. Поки наші ідеологи переслідували кібернетику, називали її «продажною дівкою імперіалізму», закривали лабораторії, цілі наукові інститути, на Заході навчили, як ти кажеш «залізо» думати…

— Поглянь, Несторе, поглянь на монітор! — враз вигукнула дівчина. — Он, виступають, оті наші найдурніші…

Знизу, від автостради, вузькою