Мирослав Сивицький - Жартівники

заасфальтованою доріжкою, що вела до парадних дверей комплексу, йшло четверо хлопців у повитираних джинсових штанях, жовтих футболках і блискучих синіх блайзерах.

— Оце і є гроза вашого неспокою? — іронізує Нестор.

— Еге ж! «Пахани», як вони себе називають. У їхній зграї душ з п'ятнадцять шмаркачів-виконавців. Когось залякати, когось побити, у когось витрусити на горілку грошей… Ці ж рідко ув'язуються, а коли на танці приходять заводські хлопці, то їхній виводок тихий і смирний…

— От що, Наталочко, ти тут, на всяк випадок, замкнися, і дописуй оголошення. Я, як і належить хазяїну, піду зустріну дорогих гостей. Ану, чого доброго ще й образяться.

— З хлібом і сіллю?

— З трубкою миру, — він вийняв з розетки вилку паяльника й рушив до дверей.

— Секундочку, Несторе. Як краще: спортивний гурток чи секція? А може ще й назву зразу дати, скажімо «Геракл»?

— Напиши: «Спортивно-мистецька школа», а назву потім самі собі придумають.

Нестор, аби не привертати загальної уваги, майже безгучно зайшов у кімнату, де кількоро дівчат сиділо перед екраном телевізора й стежили за витівками Бейжі. Ще одна групка тирлувалась над підшивкою газети, розв'язуючи кросворд, біля дверей четверо хлопців різались у доміно, й у дальньому кутку, з рудим аж червоним волоссям, хлопець грав у шахи з повненькою, з двома товстими косами, дівчинкою.

«Ось, будь ласка, перші кандидати у шахову секцію і в клуб кмітливих,» — подумав Нестор і сів перед телевізором у першому ряду, серед дівчат. Глипнув на сусідку праворуч і усміхнувся.

Сьогодні, коли він завітав у школу, там саме завершувались збори, й Наталка, скориставшись з такої нагоди, попросила слова. Вийшовши на кафедру актового залу, привітала всіх із закінченням навчання, побажала успішно скласти іспити, а тоді випалила:

— Зараз я хочу представити вам нового керівника нашого культурно-спортивного комплексу Нестора Григоровича Некуйбіду.

Показавши, непомітно для сторонніх, отій розбишаці стиснутого кулака, вийшов перед зібранням, у кількох словах похвалив акуратне село, багатий радгосп, згадав про минулу славу шкільної самодіяльності й запросив усіх бажаючих записуватися у гуртки художньої та технічної творчості…

От тоді, посеред вщерть заповненого залу, підвелась чорнява школярка й, ховаючи в кутиках уст усмішку, запитала:

— Скажіть, пане І. Грек, а літературний гурток буде? Хлопець запитально зиркнув на Наталку, мовляв звідки отій школярці відомо його псевдо, на що та лише знизала плечима…

— Доброго вам вечора, Несторе Григоровичу, — шепоче дівчина, й у щедрій блакиті очей замерехтіли темні цяточки, ніби їх полишила невидима шпильочка. Оголена дівоча рука випадково чи зумисне торкається до нього, і він через сорочку відчуває її тепло. — Мене звати Зоя. Вас, мабуть, дивує, звідки я знаю хто ви такий…

— Зою, перепрошую, помовчи трішечки, а опісля погомонимо. Ось чуєш?

Саме в оцю мить у коридорі роздався гулкий гримкіт кроків. Усі заціпеніли, наче сяйнула сліпуча блискавка, й ось-ось торохне грім. І справді, немов під натиском бурі, хряснули, розчахнувшись від удару ноги, двері, роздався напівдебільний регіт і під стелею зависнув триповерховий солений матюк. Підпила ватага ввалилась до середини.

— Ну й тьолок пріваліло, ціле стадо! — здивовано вигукнув найвищий з поміж них парубок з набряками під темними, глибоко посадженими очима на вкритому пігментними плямами худорлявому обличчі. Він ногою вибив стільця з-під крайнього гравця доміно, що сидів спиною до дверей, і коли той гепнувся на підлогу, вся компанія зайшлася реготом.

— Ану, брись, ублюдки! — гримнув його напарник, з тонким задумливим обличчям та рідкою рудуватою порослю під носом, і гравців, мов вітром здуло.

Третій, з водянистими й неспокійними, як у кишенькового злодія, очима, з натягнутим дашком назад блайзером на квадратній голові, широким жестом змахнув зі столу залишки карток доміно, й ті фиркнувши, як зграйка сполоханих горобців, полетіли аж у куток, де з косатою напарницею чопів над шахівницею вогнечубий.

Парубійки з грюкотом, через слово пересипаючи мову брудною лайкою, стали розташовуватися за столом, на якому вже з’явилась колода карт. Її виклав четвертий, повільний у рухах, з колючими очима, міцно стуленим зморшкуватим ротом, не першої свіжості парубок, що був, однак, найтверезішим серед усіх.

Нестор спроквола підвівся зі свого місця, приязно всміхнувся чорнявці, підбадьорливо кивнув зграйці дівчаток, що принишкли над газетою з кросвордом, і безгучно, пружинястим кроком, підступив до лайливої компанії.

— Перепрошую панство, що втручаюсь, — глибоко ховаючи сарказм, почав вдавано-примирливим голосом. — Але мене цікавить, чи вас часом батьки не вчили, що заходячи до приміщення, де висять образи, слід знімати головні вбори, вітатись з присутніми, поводитись чемно й тим більше не палити.

— А ти шо за ідей? — скинув на нього колючі очі підстаркуватий парубок, вийняв з рота цигарку й пахнув димом межи очі Несторові.

— Я хазяїн цього будинку.

— Во дайот! — реготнув квадратоголовий і бевзі дружньо заржали. — Ти Біляків наймит, приблуда, як і всі попередні, а ми тут хазяї! Пойняв? Ні? Коли ні, то закрой піддувало й сядь отам серед шмаркатих, де сидів і занидь, як мишка в кобиці.

— От біда мені з вами! Перший раз натрапив на таких тугодумів. Тому ще раз пояснюю, що в приміщенні, де висять образи, де є дівчата, треба поводитись гідно. Тому прошу, — натиснув на цьому слові, — перестати палити й зняти блайзери.

— Слиш, Коля, він ще ображає… учить зібрався. Ану отвалі отсюдова! — і зробивши вигляд, що Нестора взагалі нема, квадратоголовий почав роздавати карти.

— Добродії, у мене вже алергія на повторення, тому востаннє кажу, згасіть цигарки й зніміть оці заморські кепки, а то, щоби часом наша мирна бесіда погано не завершилась.

— Ето же нада! — загуркотіли стільці, всі, мов по команді, звелись на ноги, й почали обступати Нестора зі всіх сторін.

— Ти шо, мразь, нам погрожуєш?

— Ти, сєльпо, будеш нами тут командувати?

— Кому сказано, заткай хавло й бризни отам! — посунув на нього квадратоголовий, та Нестор, з лагідною усмішечкою на вустах, його випередив. Різким, непомітним для стороннього ока, ударом припасував до стіни. Той векнув і безвольно, мов лантух, сповз на підлогу.

Двоє від такого дива отетеріли, а третій схопив обома руками за ніжки крісло й замахнувся на Нестора. Ухилившись від удару, ребром долоні по шиї поклав і цього ниць. Двоє, отямившись від миттєвого шоку, заревіли, мов хижі звірі, з вискалом зубів кинулись на Нестора, й майже одночасно, коротко скрикнувши, повалились на підлогу.

Позаду зааплодували. Нестор озирнувся — усі дивились на нього, як, мабуть, дивились перші християни на свого месію. Зауваживши краєм ока, що квадратоголовий звівся на ноги, вихопив зі задньої кишені пласку пляшку, замахнувся цілячись у голову, пірнув нападнику під руку, й кидком через себе