Гілберт Кійт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

будинку у товаристві бібліотекаря вийшов герцог з волоссям, що мало колір заходу сонця. Вони мовчки наближалися до нас. Перш ніж герцог підійшов настільки близько, щоб почути нашу розмову, отець Бравн цілком стримано додав:

— Чому ж він так приховує таємницю своєї бузкової перуки? Мабуть, тому, що це зовсім не та таємниця, про яку ми з вами думаємо.

Герцог підійшов до нас і з притаманною йому гідністю сів на своє місце за столом. Бібліотекар тупцяв на одному місці, як величезний ведмідь, і не наважувався сісти. Герцог з цілковитою серйозністю звернувся до низенького священика:

— Отче Бравн, — сказав він, — доктор Мал повідомив мені, що ви прибули сюди, аби звернутися до мене з проханням. Я не стверджуватиму, що все ще сповідую релігію своїх предків, та, в пам’ять про них і перші дні нашого знайомства, я готовий вислухати вас. Однак, гадаю, ви бажаєте розмовляти без свідків.

Те, що залишилося у мені від джентльмена, примусило мене підвестися. А те, що було в мені від журналіста, змушувало стояти в очікуванні. Перш ніж я вийшов із цього заціпеніння, священик різким рухом руки зупинив мене.

— Якщо ваша світлість вислухає моє прохання, — промовив він, — і якщо я зберіг ще право давати вам поради, то наполягав би на тому, щоб нашу розмову чуло якомога більше осіб. Я всюди зустрічаю сотні людей, серед яких є навіть багато моїх одновірців, і їхня уява отруєна забобонами і чарами. Благаю вас: зруйнуйте це неподобство! Я хотів би, щоб увесь Девоншир побачив, як ви це зробите!

— Даруйте великодушно, але що я маю зробити?! — запитав герцог, а його брови від здивування вигнулися дугою.

— Ви повинні зняти свою перуку, — відповів отець Бравн.

Обличчя герцога здавалося застиглим, він лише подивився на прохача якимось скляним поглядом — страшнішого виразу на людському обличчі я ще ніколи не бачив, присягаюся. Я помітив, що великі ноги бібліотекаря захиталися, ніби віддзеркалення стовбурів у річці, а в моєму мозку, хай як намагався цього позбутися, вперто крутилася безглузда фантазія, що на деревах довкола нас сидять не принишклі птахи, а дияволи.

— Я зглянуся над вами, — відповів герцог, а в його голосі чулася нелюдська пихатість. — Відкидаю ваше прохання. Мені лиш досить натякнути вам, що за тягар доводиться мені нести, як ви лежатимете біля моїх ніг і благатимете, щоб я зупинився. Тому звільню вас від цього видовища. Ви не побачите жодної літери з того, що написано на вівтарі Невідомого бога.

— Я знаю цього Невідомого бога, — спокійно відповів маленький священик, а його впевненість була твердою, як гранітна скеля. — Його ім’я — Сатана. Істинний Бог став людиною і жив серед нас. І тому кажу вам: де б ви не побачили людей, якими керує таємниця, знайте, що в тій таємниці — беззаконня. Якщо диявол говорить вам, що є щось надто жахливе для людського ока, то подивіться на це. Якщо він говорить, що є щось надто жахливе для людського вуха, то вислухайте це. І якщо якась правда видасться вам нестерпною, — стерпіть її. Ваша світлосте, благаю вас покінчити з цим жахіттям негайно, раз і назавжди.

— Якщо я зроблю це, — тихо промовив герцог, — ви і все те, чим ви живете й у що вірите, загине. За проблиск миті ви пізнаєте велике Ніщо й помрете.

— Нехай розп’яття Христа додасть вам відваги, — сказав отець Бравн. — Негайно зніміть перуку!

Я схвильовано нахилився над столом і слухав цей незвичайний словесний поєдинок. Раптом у моїй голові з’явилася шалена думка.

— Ваша світлосте! — вигукнув я. — Ви блефуєте! Знімайте перуку або я зірву її!

Мабуть, мене можна було б звинуватити у нападі, та я вважаю, що вчинив так, як цього вимагали обставини. Коли герцог незворушно промовив: „Я відмовляюся“, — тоді я просто накинувся на нього.

Упродовж трьох хвилин, які видалися мені дуже довгими, герцог пручався. Він робив це так завзято, ніби всі сили пекла допомагали йому, а я закидав його голову назад, поки яскрава перука врешті не спала з неї. Мушу визнати, що коли перука впала, я аж замружив очі.

Отямився від вигуку містера Мала, який підбіг до нас. Ми обоє схилилися над лисиною герцога. Мовчанку порушив вигук бібліотекаря:

— Що все це означає? Тут немає чого приховувати. Його вуха нічим не відрізняються від наших.

— Так, — відізвався отець Бравн. — Ось це йому й доводилося приховувати.

Священик підійшов до герцога, але навіть не глянув на його вуха. З чудакуватою серйозністю він роздивлявся лоб, а потім вказав на ледь помітний трикутний шрам, який вже давно зажив.

— Це містер Грін, якщо я добре зрозумів, — люб’язно промовив священик. — Врешті-решт, він таки отримав маєток герцога.

А тепер дозвольте мені повідомити читачам нашої газети те, що мені видається найбільш дивним у всій цій історії. Всі ці перетворення, які, напевно, нагадують вам перські казки, насправді з самого початку (за винятком мого нападу) були цілком законними, враховуючи всі можливі формальності.

Чоловік зі звичайними вухами і шрамом на лобі — зовсім не самозванець. Хоча він носить (у певному сенсі) перуку иншого чоловіка, він не присвоїв собі чужого титулу. Він і справді — герцог Ексмур. Ось як це трапилося. У старого герцога справді була невелика деформація вуха, і це справді було спадкове. Він справді дуже болісно переживав це, і цілком вірогідно, що під час розмови з містером Гріном, коли герцог жбурнув у нього карафкою, він міг назвати свою ваду прокляттям. Та ця суперечка завершилася зовсім не так, як подейкують. Грін подав справу на судовий розгляд і отримав маєток; знеславлений герцог застрелився, не залишивши після себе спадкоємця. Через доволі великий проміжок часу прекрасний британський уряд відновив „вимерлий“ рід Ексмурів і, як і годиться, надав титул найголовнішій особі, до якої перейшов спадок.

Цей чоловік використав старі легенди. Цілком можливо, що він справді захоплювався ними і навіть заздрив Ексмурам. І ось тисячі бідних англійців тремтять лише від згадки про представника старовинного роду і страшне прокляття, котре висить над ним, наче Дамоклів меч. А насправді вони бояться того, хто якихось дванадцять років тому був безпритульним, лихварем і крутієм.

Гадаю, ця історія дуже типова для нашої аристократії, такої, якою вона є і буде до тих пір, поки Бог не пошле нам рішучих і хоробрих людей».

Містер Нат поклав рукопис на стіл і доволі різко звернувся до міс Барлоу:

— Міс Барлоу, надрукуйте, будь ласка, лист містерові Фіну.

«Дорогий Фіне, здається, ви збожеволіли, ми не можемо торкатися таких тем. Мені