Агата Крісті - Карти на стіл

Жінка промовила це якимось таким незрозумілим тоном, що Енн аж звела на неї свої здивовані очі.

– Життя – складна річ, – прорекла місіс Лоррімер. – Ви зрозумієте це, коли доживете до мого віку. Воно вимагає від нас безмежної сміливості й неабиякої стійкості. Але врешті-решт усі ми постаємо перед запитанням: а чи було воно того варте?

– Ой, ні, не кажіть такого, – запротестувала Енн.

Місіс Лоррімер засміялася, знову опанувавши себе.

– Не варто вести такі похмурі розмови про життя, – підсумувала вона.

Жінка покликала офіціанта й розрахувалася за каву та кекси.

Вийшовши з кафе, вони побачили, як вулицею неквапно проїжджало таксі. Місіс Лоррімер махнула водієві рукою.

– Вас підвезти? – запитала вона свою юну компаньйонку. – Я збираюся на південь від парку.

Обличчя Енн раптом трохи просяяло.

– Ні, дякую. Бачу, що моя подруга повертає отам за ріг. Ще раз дякую, місіс Лоррімер. Бувайте.

– Бувайте. Щасти вам, – сказала літня жінка.

Вона сіла в таксі й поїхала, а Енн поспішила вздовж вулиці.

Обличчя Роди засяяло від радості, коли вона побачила свою подругу, але потім на ньому з’явився легкий вираз провини.

– Родо, ти бачилася з місіс Олівер? – одразу запитала Енн.

– Так, бачилася.

– І я тебе піймала.

– Не знаю, що ти хочеш цим сказати. Пройдімося цією вулицею й сядьмо на автобус. Ти ж пішла у справах зі своїм кавалером. Я гадала, він принаймні зводить тебе десь на чай.

Енн замовкла на мить, пригадуючи відлуння іншого голосу, який сказав їй: «Може, перетнемося десь із вашою подругою і сходимо всі разом на чай?»

А тоді пригадала, як поспіхом, не встигнувши все ретельно обдумати, відповіла: «Дякую вам велике, але ми вже домовилися про зустріч з іншими людьми».

Брехня, така неймовірно дурна брехня. Найгірше, коли ми просто говоримо перше, що стукає в голову, замість того щоб замислитися на хвилинку-дві й придумати щось розумніше. Чому ж не можна було сказати: «Дякую, але моя подруга вже домовилася з деким про зустріч»? Оце й усе, що треба було вигадати, коли б ви, як і Енн, не воліли брати Роду з собою на чай.

Їй було дивно, що вона так сильно бажала уникнути Родиної компанії. Не було жодного сумніву, що вона не хотіла ділити Деспарда з подругою. Вона ревнувала. Ревнувала його до Роди. Рода була такою яскравою, такою приємною співрозмовницею, сповненою енергії та любові до життя. Здається, Рода сподобалася майору, коли той приїжджав до дівчат у гості. Але ж це саме через Енн він завдав собі клопоту і, власне, відвідав їх. Рода завжди була такою: їй навіть робити нічого не треба було, та вона однаково затьмарювала всіх решта. Тож, звісно, Енн зовсім не хотіла ділити запрошення на чай із подругою.

Але вона все зіпсувала, бо піддалася емоціям і вчинила дуже по-дурному. Якби вона зробила все як треба, то цієї миті могла б попивати чай із майором Деспардом десь у його клубі чи деінде.

Вона була зла на Роду. Подруга як ніколи дошкуляла їй. І ще цікаво, чого це її понесло в гості до місіс Олівер.

– Для чого ти ходила до місіс Олівер? – запитала вона вголос.

– Ну, вона ж нас запрошувала, – відповіла Рода.

– Так, але я не думаю, що вона справді мала це на увазі. Гадаю, вона всім так каже із ввічливості.

– Ні, вона дійсно чекала нас у гості. І вона прийняла мене надзвичайно гостинно – кращого прийому годі уявити. А ще вона подарувала мені одну зі своїх книжок. Ось, поглянь.

Рода вдоволено помахала своїм трофеєм.

– Про що ви говорили? – запитала Енн підозріливим тоном. – Часом не про мене?

– Боже, які ми марнославні!

– Я серйозно. Так чи ні? Ви говорили про… про вбивство?

– Ми говорили про її історії вбивств. Вона зараз пише роман, в якому хтось підклав отруту в шавлію та цибулю. Мені вдалося поспілкуватися з нею як зі звичайною людиною: вона розказала, якою важкою є праця письменниці, як їй деколи нелегко виплутуватися з різних сюжетних вузлів, а потім ми випили по чашечці чорної кави з гарячими тостами з маслом, – тріумфально підсумувала Рода.

Тоді вона додала:

– О, Енн, то ти хочеш сходити на чай?

– Ні, не хочу. Я вже пила чай. Із місіс Лоррімер.

– Місіс Лоррімер? Це та… та, яка теж була там.

Енн кивнула.

– Де ти з нею бачилася? Ти спеціально ходила до неї?

– Ні. Я наштовхнулася на неї на Гарлі-стріт.

– І як вона?

– Навіть не знаю, – неспішно відповіла Енн. – Вона була… була трохи дивна. Сьогодні вона поводилася зовсім не так, як того вечора.

– Ти й досі вважаєш, що це зробила вона? – запитала Рода.

Енн помовчала хвилину-дві, а тоді сказала:

– Не знаю. Не говори більше про це, Родо! Ти ж знаєш, як я ненавиджу обговорювати такі речі.

– Гаразд, люба. Що скажеш про адвоката? Беземоційний ходячий словник юридичних термінів?

– Радше тямущий і пильний єврей.

– Це звучить непогано. – Рода помовчала якусь мить, а тоді сказала: – А як там майор Деспард?

– Він був дуже милий.

– Ти йому сподобалася, Енн. Я в цьому впевнена.

– Не верзи дурниць, Родо.

– Що ж, побачиш сама.

Рода почала щось мугикати собі під ніс. Вона подумала про себе:

«Звісно, що вона йому сподобалася. Енн надзвичайно гарна. Щоправда, трохи безвольна й боязкувата… Вона ніколи не вирушить із ним у похід. Так-так, вона пищала б, як мале дитя, щойно побачила б якусь змію… Чоловіки завжди закохуються в жінок, які їм не підходять».

Уголос же вона промовила:

– Можемо сісти на цей автобус і доїхати до вокзалу Паддінґтон. Тоді встигнемо на потяг о 16: 48.

Розділ дев’ятнадцятий. Нарада

У кімнаті Еркюля Пуаро задзеленчав телефон. Піднявши слухавку, чоловічок почув чийсь шанобливий голос:

– Це сержант О’Коннор. Телефоную вам від імені суперінтенданта Баттла, щоб запитати, чи не могли б ви завітати до нього в Скотленд-Ярд об 11: 30.

Детектив дав ствердну відповідь, і сержант О’Коннор поклав слухавку.

Рівно об 11 годині 30 хвилин Пуаро вийшов із таксі й попрямував до дверей Нового Скотленд-Ярду. Цієї ж миті хтось схопив його за руку. То була місіс Олівер.

– Мсьє Пуаро. Як чудово! Ви ж мене врятуєте, правда?

– Enchanté[44], мадам. Чим я можу вам допомогти?

– Можете заплатити за моє таксі? Я не знаю, як так сталося, але я випадково взяла з собою сумочку, в якій тримаю гроші для поїздок за кордон. А таксист навідріз відмовляється брати франки, ліри чи марки!

Пуаро галантно дістав із