Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

фарбовані шкіри, м’які, делікатні, з тисненим візерунком. Пакує їх і клопочеться, аби відправити на північ. Частина шкір лишається в Бухаресті, Відині та Джурджу, а частину шле далі, до Польщі. До Львова доїжджає саме стільки, щоб справно працювала крамниця його синів, які роблять із тих шкір палітурки для книг, гаманці, торбинки. Нуссен — енергійний, нервовий, говорить швидко, кількома мовами нараз. У ті рідкісні й особливі миті, коли він усміхається, видно його рівні сніжно-білі зуби — і його обличчя тоді стає красивим. Він знає тут кожного. Спритно петляє поміж крамницями, поспішає вузькими вуличками, оминаючи візки й віслюків. Його єдина слабинка — жінки. Він не може протистояти жодній, через що ненастанно втрапляє в якісь халепи, та й грошей на них витрачає силу-силенну.

Завдяки Нуссенові ребе Мордке та Нахман знаходять Ісохара з Підгайців; він веде їх обох до нього, гордий, що знайомий з мудрецем особисто.

Школа Ісохара — це двоповерховий будинок у турецькому кварталі, вузький і високий. Посередині тінистого подвір’я росте апельсинове дерево, далі — садок зі старими оливами, під якими люблять сидіти бездомні пси. Їх женуть звідти камінням. Усі вони — руді, наче належать до однієї родини, що походить від якоїсь собачої Єви. Ідуть із затінку нерадо, сонно, дивлячись на людей як на своє одвічне лихо.

Всередині — прохолодно, світло приглушене. Ісохар вітається з ребе Мордке щиро, від зворушення йому тремтить борода; двоє старих, ледь згорблених, тримаючи один одного за плечі, ходять колом, немовби танцюють танець білих хмар, що клубочаться білими бородами на їхніх обличчях. Тупцюють поряд, хоч Ісохар — дрібніший, блідіший. Помітно, що він зрідка виходить надвір.

Гості отримують кімнату, якраз достатню для ночівлі двох людей. Слава ребе Мордке поширилася й на Нахмана, тож до нього тут ставляться шанобливо й поважно. Нарешті він може поспати в чистій зручній постелі.

Внизу сплять молоді адепти — на підлозі, покотом, майже як у Бешта в Меджибожі. Кухня — у дворі. По воду доводиться ходити до єврейської криниці по сусідству.

У кімнаті науки завжди людно і гамірно, ніби на ярмарку — лише торгують тут дечим іншим. І ніколи не знати, хто тут учитель, а хто учень. Вчитися в молодих, недосвідчених, не зіпсованих книжками — це заповідь ребе Мордке. Ісохар іде ще далі: хоч він і лишається центром, довкола якого все обертається, саме місце, сам цей бет-мідраш є тут найважливішим, він живе, наче вулик чи мурашник, а якщо і править тут якась королева, то нею є хіба що Мудрість. Молодим тут багато що дозволено. Вони мають право, ба навіть обов’язок ставити запитання; жодне з них не може вважатися надто дурним, і кожне варте роздумів.

Тут точаться ті самі дискусії, що й у Львові чи Любліні, інакшими є хіба що обставини, інтер’єр: діється все не у вогкій задимленій хаті, не у шкільному класі з усипаною тирсою підлогою та запахом соснового дерева, а просто неба, на теплому камінні. Вечорами дискутантів заглушують цикади, так що доводиться напружувати голос, аби бути почутим.

Ісохар вчить, що існують три шляхи духовного вдосконалення. Перший — загальний і простий. Ним ідуть, скажімо, мусульмани-аскети. Вони використовують усі можливі штучки, аби витравити зі своїх душ природні форми, себто будь-які образи земного світу. Адже ті образи закривають їхній зір від форм істинно духовних; тільки-но така форма з’явиться в душі, її слід виокремити і підсилювати уявою доти, доки вона виросте й запанує в усіх закутках душі, а людина таким чином набуде здатності пророкувати. Наприклад, вони безугавно повторюють ім’я «Аллах, Аллах, Аллах», аж доки воно цілковито не запанує над їхнім розумом. Це називають гасінням.

Другий шлях має філософську природу і приємний для нашого розуму аромат. Він полягає в тому, що учень здобуває знання в якійсь галузі, скажімо, у математиці, відтак — в інших, аж доки доходить до богослов’я. Предмет, що його осягнув учень, впустивши до свого розуму, цілком запановує над ним, а учневі здається, що він став великим знавцем у всіх царинах. Починає розуміти складні зв’язки між речами і набуває певності, що то все — завдяки розширенню й поглибленню його людських знань. А проте учень не розуміє, що так на нього діють літери, які оселилися в його думці та уяві. Їхній рух наводить лад у його розумі, відчиняючи двері до невимовної духовності.

Третій шлях — то кабалістичне переставляння, вимовляння, рахування літер. Саме воно веде до справжньої духовності. Цей шлях — найкращий, а до того ж дарує велику приємність, адже завдяки ньому можна наблизитися до самої суті творіння й пізнати, ким насправді є Бог.

Після таких розмов нелегко заспокоїтися. Тож перед очима Нахмана — після останньої люльки, викуреної перед сном із ребе Мордке, — постають дивні образи: то вулики, повні сяйливих бджіл, то якісь похмурі фігури, з яких виходять наступні такі ж. Ілюзія. Його мучить безсоння, лише підсилене небувалою спекою. Людям з Півночі непросто до неї звикнути. Ночами Нахман частенько сидить на самоті край звалища і дивиться на зоряне небо. Найперше, що має збагнути кожен адепт, — це те, що Бог, хоч ким він був би, не має нічого спільного з людиною і лишається таким далеким, що людські чуття не можуть його осягнути. І наміри його — такі ж. Людям не дано збагнути, що готує для них Бог.

Про простака Якова та податки

Уже дорогою сюди вони чули, що є в Ісохара такий учень — Яків. І що він уже зажив слави серед євреїв, хоч і не зовсім зрозуміло, за що. Можливо, завдяки тямущості й чудним вибрикам, що йдуть супроти всіх людських звичаїв? А може, то через мудрість, незвичайну для такої молодої людини? Кажуть, що сам він уважає себе простаком, так і каже його кликати: амориц, простак. Твердять, що він — дивак, якого світ не бачив. Розповідають, що в п’ятнадцятирічному віці ще в Румунії якось зайшов він до палати, де збирали мито за товар, сів за стіл, звелів подати йому їжу й вино, вийняв якісь папери, відтак наказав принести товари, за які треба було сплатити мито, старанно все записав, а гроші забрав собі. І посадили б його до в’язниці, якби за нього не заступилася якась багата дама; все списали на його молодечу розгнузданість і помилували.

Всі, слухаючи цю оповідь, схвально всміхаються і поплескують одне одного по плечі. Ребе Мордке — серед них. Нахманові ж така поведінка героя здається непристойною, і він,