Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

У його герметичній валізці задзвонив телефон. Морван трохи здивувався, що він досі працює. Відчинив валізку: син.

— Ти де? — запитав швидко, не залишаючи Ерванові часу, щоб заговорити.

— Кайомбо. Скоро знову в дорогу. Завтра буду в Анкоро.

— Хай щастить.

Запитав він суто про людське око: Ерванів «Іридіум» мав супутниковий маячок, тож батько відстежував його переміщення в режимі реального часу.

— Що далі я просуваюся, — різко відрубав малий, — то більше дізнаюся. Ти забув розповісти мені купу всього.

— Не починай.

— Я вже почав. Що це за історія зі схемами, накресленими вбивцею на землі?

— Дурня. Фарабо був навіжений. Якщо застрягатимеш на кожній дрібниці, то…

— Не думаю, що це дрібниця. Людина-цвях залишав підказки. Її жертви були не просто мінконді. Це її засоби для передавання повідомлень.

— Адресованих кому?

— Білим Будівельникам, їхнім батькам. Ці чоловіки скоїли таке, за що Фарабо мстився, і…

— У котре захоплююся твоєю балакучістю. Це ти з висоти сорока років пояснюватимеш мені, що я чогось не догледів?

— Не думаю, що ти чогось не догледів: у цьому й проблема. Я радше вважаю, що…

Гуркіт грому струснув землю й заглушив останні його слова.

— Щось сталося, — вів далі Ерван, — я впевнений. І ти точно знаєш, що то було. Чому ці сім’ї прокляті?

— Чекай-но: хто наплів тобі такої маячні?

— Спершу мій гід, потім Муна, жінка, яка довго працювала у Верховенів.

Ґреґуар невиразно пригадував служницю, навчену гарних манер. Наполовину чорна, наполовину біла, покірлива на сто відсотків. Попри його молитви, мертві не всі мешканці Лонтано. Скільки їх ще відкопає його син?

— Що накоїли ті бельгійці? — заволав Ерван, намагаючись перекричати грозу й перешкоди в ефірі.

— Наприкінці XIX століття саме вони побудували залізницю та…

— Розкажи мені, чим вони завинили.

Морван зітхнув. Це надто застаріла частина історії: все одно, що кинути синові кістку.

— Тобі, певно, розповідали, що будівництво було найкривавішою подією того століття, що трупи робітників змішували зі сплавом, з якого виготовляли рейки, що заповнювач складався з перемелених людських кісток.

— Авжеж, щось таке.

— Дурниці. Проте одне вбивство бельгійці тоді таки скоїли. Проти прокладання залізниці повстав якийсь чаклун йомбе. Будівництво відбувалося на його території. Ворожбит ліг на дорозі й більше не поворухнувся. Кидався прокльонами, насилав вроки на робітників: нічого не можна було вдіяти. Бельгійці підірвали пагорб у нього над головою і поховали його живцем. Бульдозери все прибрали.

— Це і є їхній перший злочин?

— Були, певно, й інші. Але поховати живцем знахаря в Нижньому Конґо — погана ідея.

— Мені, власне, сказали, що білі боялися магії йомбе.

— Це правда, але вони вважали себе найсильнішими. У цих сімей було дуже особливе уявлення про інтеграцію. Якби вони мали на те повноваження, то ввели б апартеїд, як у Південній Африці.

— Мені також розповідали про інцест.

Морван вибухнув реготом:

— Я впевнений, що ти бачив фото «Саламандр». Справді, впадає в око: ці дівчата були однієї крові. Коли я зустрів твою матір, вона вже страждала від гіпертиреозу, спадкової хвороби, її брат був божевільним, а сестра помирала від розсіяного склерозу. Ось прокляття Білих Будівельників: ланцюгова реакція зіпсутих генів, які вони передавали від покоління до покоління. Добре, що я влив хоч трохи свіжої крові у ці сцяки!

Грім поближчав. Він відчував, як вібрує земля під ногами. Син мовчав. Морван навіть не був упевнений, що той вловив загальну ідею його висловлювання. А, це не так важливо.

— Урешті-решт, Білих Будівельників вигнали з Нижнього Конґо в шістдесятих, — заговорив Ерван за кілька секунд. — Що там сталося насправді?

Морван щось пробурчав собі під ніс, але, зрештою, про це він також міг розповісти:

— Ще одне вбивство. Одна з їхніх дружин спала з чорним. Це їх вибісило. Вони здерли з нього шкіру живцем, а тоді пропустили крізь машину для подрібнення цегли.

— Хто саме це зробив?

— Невідомо. Але де Крефт мали таку можливість.

— Ти маєш на увазі…

— Твоїх дідуся й бабусю. А після цього хтось іще дивується, що я розірвав стосунки з ними.

Ерван не зреагував, чи потріскування перешкод заглушило його.

— Ця справа дійшла до вух Мобуту, — вів далі Морван. — У Північній Катанзі щойно виявили родовища: винних відіслали туди. Інакше їх силоміць викинули б із країни. Білі Будівельники почали все з нуля й побудували Лонтано. То були мерзотники, але сповнені запалу. Ліпших гірників не знайшлося б у всьому Заїрі.

Ще за кілька секунд голос Ервана набрав сили:

— Чим можуть бути пов’язані ці вбивства й схеми, які Людина-цвях креслила там, де залишав трупи?

Морван здригнувся. Без сумніву, син рано чи пізно про це дізнався б.

— Звідки я знаю? — спробував він ухилитися від відповіді.

Ерван недобре розсміявся:

— Годі видрючуватися, татку. За більш ніж сорок років я по вуха наковтався твоєї одержимості, твого натиску, твого завзяття. Ти ніколи не кидав справи, не докопавшись до найменшої дрібниці. Розкажи — й заощадиш мій час.

— Думай, що хочеш. Завтра сідаєш на баржу?

Відповіді не почув: небо розпоров пекельний тріск.

— Стережися, — додав він. — Ходять чутки про постачання зброї. Якщо це правда, бздітиме саме там, де ти зараз.

— Я мушу продовжити розслідування.

— Ти справді такий дурний, що триндець.

Він розлючено натиснув кнопку. Наступної миті вдарила злива. Рясна, подібна до теплуватого, прозорого бомбардування. Морван поквапився до свого невеличкого намету й заліз у нього навкарачки. Прив’язав намет до дерева, аби його не знесло вітром чи потоком болота. Застібнув блискавку на двошаровій завісі й ляпнувся на землю.

Ото